Кто сказал, что нужно бросить песню на войне?

После боя сердце просит музыку вдвойне!

В бой идут одни старики

Той, хто тримає гору Карачун, той головний у Слов'янську та Краматорську - так нам говорили солдати. Вони варили борщ під заваленою телевежею. Сідало сонце і це не було страшно. Це було красиво.

"Сфотографуйте нас із прапором!". Я фотографую, а хлопці сміються і дають свій фотоапарат. Так, вони хотіли таке фото на згадку собі, а не мені, але в мене хай теж буде, добре? Гей, хто там з Білої Церкви? Місто чорних хусток, дивись, нові бійці, ваші, знову розгортають прапор міста в зоні АТО.

6 травня тут, недалеко від Карачуна, вбили мого друга. Одного з найкраще підготовлених українських спецпризначенців. "Під Краматорськом в бік Слов'янська" - так нам казали офіційно.

 І тут я дивлюсь на все це через українські прапори. З усіх боків прапори. І мені це важливо. Це не виправдає нашу втрату ніколи, але від цього на півкулі легше. Послухай, як тут тихо. Волонтери привезли хлопцям півсотні нових синьо-жовтих прапорів. Хлопці в формі вибрали той, що хочуть повісити на Кремлі.

Питаю:

- Ви хочете в Кремль?

- Нє, нам просто потрібна перемога.

Я фотографую хлопчину з котеням. Котеня звати Атошка, солдата - Коля. Котеня ліниве і весь час спить. Коля майже не ворушиться – дуже треба не розбудити мале. Я викладаю фото у Facebook і мої друзі дивуються – хлопчик на війні? Кошеня на війні? Насправді вони доросліші за багатьох – солдат і його Атошка.

"А ви можете поздоровити того, в формі, з днем народження? Йому буде дуже приємно…". Солдати просять привітати одного з командирів. Коли вітає дівчина – це особливий подарунок. Я йду за квітами край дороги, але кілька інших бійців не пускають далі, ніж на метр. Бо розтяжки. Бо заміновано. Бо краще не треба. Тут, збоку, скраєчку… І я рву квіти – вони білі, жовті та фіолетові.

Моїм букетом позивний Скіп прикрасив свій торт – каску з патронами – напекли, як зуміли. Йому 49. І я найбільше хочу, щоб наступного року йому було 50. І в нього був торт з коржами та кремом.

 В солдатів та офіцерів сьогодні концерт. Оголошують: "Виступає Надія Добрийдень!". Хлопці сміються та знімають на телефони. А потім починають танцювати, і сміюсь вже я. І плачу, але видно лише, що сміюсь.

"Ви там подякуйте всім від 11-го батальйону, добре? Скажіть, що в нас все є. Щоб не переживали. Хай не переживають. Нам потрібні військові – професійні, добровольців треба. Ееех".

А вночі ми ходили дивитися в тепловізор. Такі пристрої – дорогі потрібні цяцьки - особлива солдатська гордість. Попереджають: "Побачиш снайпера – падай. Хоча навряд чи встигнеш". І сміються. Але тут не видно снайперів. Ми дивилися в тепловізор і бачили там птахів.

Вартовим стало складніше спостерігати за містом вночі. Раніше місто було темним. Тепер там тисячі вогнів. І на небі тисячі величезних зірок. Там зовсім трохи проїхати до фронту - і знову почнеться війна. Там поруч зруйнована Семенівка. Там Слов'янськ з вибитими вікнами. І поруч – на слов'янському ж курорті купаються малі діти…

Мирний Карачун залишає надію. Якщо тамб уло так погано і стало майже спокійно, то колись так обов'язково буде і в інших містах.

- Запиши номер телефону, будемо тобі новини з фронтів повідомляти

- Як вас записати?

– Запиши - "каратєль хунти". А ми тобі про перемогу першій повідомимо.

І знову сміються. І не хочеться нікуди їхати. Тому що тут начебто вже й не війна, і геть не страшно. І ти використовуєш найменший привід, щоб сміятися довго і голосно. Бувайте, хлопці, ми поїхали. А ви бережіть Батьківщину. І себе теж бережіть. Побачимось.