Втеча Владіміра Путіна від клейма “терориста №1 у світі” нагадує біг по колу. Чи, радше, їзду на велосипеді під гору. Одне зволікання, одна зайва секунда безпечності – і можна відкотитися вниз назавжди.

Здається, в інформаційній війні між Росією та Україною настав переломний момент. Так звана “точка неповернення”. Опісля якої навіть пенсіонери, яких ми звикли вважати радянофілами, припинили послуговуватися риторикою про братній народ і старшого брата. І надломили ситуацію не ми – українці, Путін сам себе загнав у глухий кут.

Спершу він розгорнув війну на усіх можливих фронтах, а набравши швидкості, вже не може дозволити собі зупинитися. Попри бажання тримати хорошу міну, Путін та його найближча свита розуміє: Росія сповзає у прірву. Як доказ цьому – хаотичні та вкрай не виважені кроки російського президента. Заборонені у Росії українські сири, польські яблука та американський собачий корм (!). Страждає передусім пересічний росіянин. І хоч дехто таким крокам Путіна зловтішається (мовляв, провчимо непокірних), більшості все ж невтямки – яке місце собачого корму в захисті матінки-Росії від “англо-американського” світу?

Торгівельні війни, що спустошують російську казну та виснажують російську економіку, лише поглиблюють соціальну напругу в російському суспільстві. До того ж, експерти дедалі частіше ставлять російській економіці невтішний вердикт: її залежність від світу настільки висока, що відгородитися від нього новою “залізною завісою” не вийде. Задовольняє імперський апетит лише газова труба. Але споживчий ринок залежить від поставок із-за кордону. Росія навіть цибулю та моркву змушена імпортувати.

Продовження політичного курсу на тотальне одержавлення та централізацію може перетворити Росію на Північну Корею. Що далі? Розкуркулення (“все на боротьбу з іноземними капіталістами”) та перехід на продуктові картки?

Біда ще й в тім, що педалювання ідеї так званого “русского мира” напругу у суспільстві вже не знімає.

Соціально-економічні проблеми підважують будь-які ідеологічні постановки. Ці проблеми щодня посилюються новими санкціями проти Росії.

І навіть ідеологічно та дипломатично Кремль робить суцільні прорахунки. Замість відмежуватися від Гіркіна і Бородая та назвати їх терористами, Путіну бракує самокритичності і він скликає чергові засідання ООН по Україні. Це очевидна слабкість і демонстрація безвиході.

Фактично Путін став заручником власних амбіцій. І визнати свою слабкість в “українському питанні” означає смерть “самодержця”. Багатолітнє будівництво нової Російської імперії зробило заручником ситуації усіх її громадян. І критична маса тих, кому не імпонує цей статус, зростає із кожним днем.