Вже б напав, чи як... Це – лейтмотив кількох блогерів, який, підозрюю, з часом стане визначальним. Психологічно все правильно – розрахунок ВВХ на утримання непевності щодо його намірів у таборі противника (а цим противником є тепер чи не весь світ) дуже чіткий і правильний. Постійне очікування вимотує, деморалізує і розбалансовує плани неприятеля, провокує його на спонтанні, невиважені кроки. Зрештою, воно підштовхує до певних месиджів на кшталт того, про який я вже згадав, але з чітким висновком: «Ліпше вже жах (вторгнення– Авт.), аніж очікування жаху». І далі аж до капітулянтства, мовляв, Путін хоче, аби напередодні виснажливої зими Київ визнав його право на формування порядку денного бодай на Донбасі. Тобто – здав Схід, у надії таким чином уволити апетити агресора.

Путіну й справді поспішати нікуди. Принаймні, таке враження складається від поверхового погляду на речі. Ось і Голос Америки наводитьаналітику Джона Шиндлера, професора Коледжу військово-морських сил США. Висновки американського експерта базуються, як на мене, на доволі спрощеному арифметичному підході. Шиндлер переконаний, що Росія вдасться до повномасштабної інвазії упродовж шести місяців. Оскільки, мовляв, саме такий час потрібен у російській армії для того, аби рекрути пройшли «курс молодого бойца». Зараз, мовляв, ми перебуваємо у міжчассі – весняний призов ще не готовий, а решта готується до «дємбєля».

Звісно, можна оперувати і такими версіями. Хоча навряд чи «Ставка» ВВХ бере до відома рівень готовності необстріляних парубків. І Чечня, зокрема, наочний тому приклад. Це вже у «жуковській традиції» тамтешнього війська – гатити білоруські твані «понтонними мостами» з трупів, аби ті, хто виживе, перейшлися ними до "велікай пабєди".

Є й інші підходи, що переконують, що насправді Путін – у безвиході, у пошуках шляхів до якомога швидшого примирення, яке б, насправді, дало йому шанс вийти із донецько-луганської авантюри, зберігши обличчя. Якщо, певна річ, він ще досі думає, що таке у нього залишилося. Попри безрезультатні спроби розгорнути на Сході так звану «миротворчу операцію» під виглядом надання "гуманітарної допомоги", у Кремлі, мабуть, таки зауважують катастрофу їхніх терористичних підлеглих. Туди, до грановитих палат, напевне, долинаєістерика Гіркіна і його погрози «повернутися на родіну». Ось це – також головний біль московських стратегів. Неофіційні соціологічні зрізивже дають Стрєлкову дуже високий показник електоральної довіри, залишивши Путіну роль зрадника. І це тоді, коли «реконструктор» поза межею досяжності. А раптом він з’явиться на Болотній площі? Не думаю, що ОМОН терзатиме його прихильників так, як це робили із «білолєнточниками». Навпаки, є підозра, що розлючені безпорадністю Путіна в Україні, опричники визнають за ветераном донбаської кампанії лідерство і разом з ним рушать на Кремль.

Еліта теж невдоволено верне носа – бізнес потихеньку вмирає, мільярдні збитки стали реальністю, а тут ще й забрали можливість харчуватися по-людськи. Не всі ж такі, як інок Охлобістін, для якого водка головне. Допився до «білочки» в Іспанії. Волання Соловйова у прямому ефірі переконливіші за будь-які погрози Гіркіна. Хай кажуть, що закордонними лігумінками смакували ше мешканці двох столиць, провінція ж смоктала лапу. Але у Росії, знано, доля революцій вирішувалася саме в столицях.

Україна ж наразі не завмерла в очікуванні жаху. Звісно, на війні як на війні, без втрат не буває. Та все ж сяко-тако, з допомогою Заходу, за моральної і певною мірою матеріальної його підтримки, кільце довкола Донецька та Луганська стискається, з невідворотньою фатальністю вириваючи з горлянки ймовірного російського диктатора Стрєлкова щораз розпачливіші зойки. Уряд демонструє незворушність як щодо санкцій (аж до припинення транзиту російського газу), так і щодо прагнення реформувати Україну цілком і безповоротно.

Тож, мабуть, не варто ворожити на кривавій гущі – нападе – не нападе? Хай спробує, а далі побачимо... Можна слухати Обаму, якийговорить ні про що («Путін може вдертися будь якої миті»). Я ж, у всякому разі, схиляюся до думки Ніколая Мітрохіна на Гранях.ru. Мені видається, що Росія погано засвоїла уроки Першої світової, і пані Кліо залишила її на повторний курс.