Декілька слів про цивільне населення.

Мав нагоду під час виїзду аналізувати ситуацію з нечисленним цивільним населенням, котре лишилося у фронтовій зоні (по селах). Ситуація неоднорідна. Є люди, котрі плачуть і просять вигнати сепарастів. Є люди, готові нам допомагати. І є ті, які залюбки встромили б ножа у спину.

Наведу кілька прикладів. Зупиняємося у селі С-ни, у котрому залишилося четверо чоловік. Заходимо у двір, у якому, так би мовити, мешкає половина села – дідусь із бабусею. Перепрошуємо за незручності і говоримо, що на їхньому городі буде лінія оборони. Город вкривається окопами. Обнесений камінням парничок перетворюється на один із окопів. Розкидане по подвір’ї залізяччя йде на перекриття. Дідусь (сам російськомовний, імовірно з міста) дещо ніяково говорить, щоб ми брали усе, що нам потрібно. Спочатку я думав, що це він зі страху перед людьми зі зброєю. Враження змінилися зранку наступного дня, коли він намагався максимально зарядити нас харчами. Відчувалася щирість…

Інший приклад. Село Степанівка (я так зрозумів, воно вже не існує). 20 чол. із села воює за сепарастів. Дехто намагається бути напоказ лояльним, але в цьому відчувається нещирість. Дехто пробує бикувати (очевидно, не розуміючи, що перед ними не армійці, а «правосєки»). Про те, що із місцевим населенням треба діяти більш жорстко (ретельні обшуки, вилучення засобів зв’язку, радикальне обмеження пересування тощо), ми дізналися під час останньої ночі перебування в селі, коли міни падали за сто метрів від обох наших штабів – знати місце їхнього перебування можна було виключно завдяки місцевим жителям.

Специфічна ситуація у містах та містечках. Населення алкогольно-постпролетарське. Є люди з проросійськими настроями, є люди назагал нейтральні, є з мінімальними проукраїнськими настроями (переважно – з прагматичних міркувань). Загальне враження дуже негативне: духовна і моральна пустеля.

Мораль сєй басні такова. Зараз дуже багато жителів Донецької та Луганської областей виїхали в інші регіони, або в Рашу. Потрібно зробити так, щоб вони звідти не поверталися. З Раші не поверталися узагалі. Щодо інших регіонів, то потрібно створити надійну систему асиміляції. Живеш по правилам господарів – маєш чистий спокій, несеш свої порядки – живеш з переламаними ногами або узагалі не живеш. Водночас після перемоги потрібно заохочувати заселення Донбасу вихідцями з Центральної та Західної України (ви уявіть гуцула з трембітою на териконі  ). Подібну внутрішню міграцію можна заохочувати безвідсотковим кредитуванням, податковими пільгами і т.д. При цьому потрібна відповідна підтримка держави, за якої колоністи будуть не асимілюватися, а асимілювати.

Зрозуміло, що вся ця асиміляційна політика може здійснюватися лише в національній державі, але аж ніяк не в неоколонії, якою продовжує залишатися Україна. Тому алгоритм є наступним. Дорога до українського Донбасу лежить через революційний Київ, дорога до революційного Києва лежить через звільнений Донбас…