Цікаво, Путін розуміє разом зі своїм міністерством оборони і Генеральним штабом як смішно вони виглядають. Заявити на весь світ, що їхня колона випадково забрела на територію України і пройшла по ній 30 кілометрів як мінімум, а фактично значно більше.

Є така наука — військова топографія. Її починають учити майбутні офіцери ще на перших курсах. Там не лише вивчають мапи й атласи, але й способи орієнтації на місцевості. Останнє просто необхідне офіцерові навіть із мінімальним набором зірок малого розміру на погонах.

Якщо командир колони та інші офіцери в чинах і званнях не могли зорієнтуватися за мапами, зірками на небі, компасами і боками дерев, покритих мохом на місцевості і зрозуміти, що зайшли на територію суміжної держави навіть і через немаркований кордон, то як їх учили в училищах і академіях. І найголовніше, як настільки малокваліфікованим людям довірили командувати великими і малими підрозділами. Чи в російській армії всі такі? За словами президента Путіна, виходить, що так.

Друге. Французьке слово patroulle означає невеликий, звернемо на це увагу, загін (групу) військового підрозділу. Навіть мобільний патруль не включає танки, артилерію та інше важке озброєння. Це ази військової термінології. Чи в російських армійських структурах, як і в Кремлі так складно з її освоєнням. Можна спершу взяти словник іншомовних слів чи зазирнути до інтернету.

Взагалі, якщо йти за російською логікою, то й вермахт 1941 року заблукав. Без оголошення війни. Настільки, що дійшов до мурів Москви, а наступного року навіть до Волги. І кордон був промаркований, а все одно — сталося.

Ситуація цілком вишиковується в логічний ланцюжок. Спочатку так званий гуманітарний конвой. У даному випадкові військова термінологія, як мінімум була недоречною, але використовувалася. Схоже на ознаки недовченої семантики слів і виразів. Гучний пропагандистський акт переродився на смішний хлопок. Хотіли на весь світ справити враження своєю миролюбністю, вийшло як завжди — виглядали агресорами.

Становище сепаратистів-терористів у Донбасі неухильно погіршується, їх мобілізаційні можливості вичерпано, бойові добігають кінця. Без зовнішньої підтримки вони довго не протягнуть. Москві ж потрібна перманентна криза на Сході України.

Завдання дуже просте. Змусити Київ виконати всі вимоги Росії. Друга причина затягування конфлікту полягає в надії, що зима буде важкою, економічне і соціальне становище в Україні погіршиться настільки, що Президента Порошенка народ змусить йти на московські умови. І Європа аплодуватиме. Їй потрібен в Україні мир. За будь-яку ціну. І не дуже хвилює Берлін, Париж і Рим чим повинна пожертвувати Україна. І на цьому теж будується розрахунок Путіна.

Друге призначення колони, яка вторглася, полягало у відкритті другого південного фронту в Донбасі. Потрібна територія на узбережжі Азовського моря підконтрольна сепаратистам, щоб через неї налагодити їхнє постачання і створити реальну загрозу Маріуполю. Розтягнути сили АТО в цьому напрямку і тим самим дещо послабити кільце довкола Донецька, Луганська і Горлівки.

Третя мета має дипломатичний вимір. Путину як повітря напередодні Мінська була необхідна військова демонстрація слабкості української армії, її нездатності відновити контроль над територією Донбасу. Послана колона повинна була провести розвідку боєм. Визначити, наскільки сили АТО спроможні оперативно реагувати на вторгнення, і наскільки відпрацьована система взаємодії між ними. У поспіху навіть не потурбувалися про те, щоб замінити документи особовому складу. У результаті є полонені, і вони свідчать.

Потужніша колона, яка вторглася потім, є виконанням раніше задуманого плану. Наразі Кремль не дуже заклопотаний втратами і полоненими. Попереду маячать головні цілі, про які вже говорилося, і є в російських можновладців відчуття, абсолютно помилкове, що ще трішки, ще трохи.

Хоча Москва підкреслено демонструє неприйнятність негативного ставлення головних держав світу, у неї наростають проблеми всередині.

Чим більше прямуватиме до України підрозділів російської армії, тим більшими будуть втрати. Наразі вдавалося обходитися контрактниками, формально звільненими в запас, ситуація із загиблими не отримувала достатнього висвітлення в ЗМІ. При цьому завжди можна було зробити вигляд, що це добровольці, які прийшли на допомогу російським братам у Донбасі. Приклад є і не дуже далекий. Так Сталін ніколи не зізнавався, що в іспанській громадянській війні брали участь кадрові військовики. У СРСР теж замовчували участь радянських вояків у локальних конфліктах. Але тоді йшлося про обмежену кількість кадрових офіцерів і фахівців. Нині до бойових дій залучаються люди, які ні сном, ні духом не підозрюють, куди їх кидають.

Інакше, навіщо такі таємниці довкола похорону загиблих десантників, а також поширення безглуздих пояснень про виконання спеціальних завдань.

Затурбувалися і комітети солдатських матерів. Наразі лише в чотирьох областях, але початок покладено. Можна скільки завгодно полоскати мізки пропагандою, але коли гине син, чоловік, брат, то події довкола України сприймаються абсолютно інакше. Особливо нервує людей невизначеність, відсутність інформації. За доби мобільних телефонів, інтернету, скайпу, соціальних мереж мовчання солдата або офіцера протягом декількох днів викликає цілком зрозумілу тривогу. А тут ще в українському інтернеті з’являється фрагментарна інформація про взятих у полон, убитих і зниклих. Люди кидаються до військоматів, а там чиновницька байдужість і одне пояснення: зв’язатися не можна, всі живі і здорові.

Хай опозиційна преса в Росії небагаточисельна, але журналісти «Новой газеты» вже кілька разів повідомляли, що трупарні Ростова-на-Дону переповнені. Люди приїжджають і намагаються знайти хоч якісь відомості про своїх близьких. Російська влада мовчить. Так потрібно їй допомогти розговоритися. І зробити це необхідно Києву.

Судячи з реакції російської влади, вона хоче від полонених відмовитися. Для Сталіна своїх полонених не було, були лише зрадники. Спадкоємці вождя всіх народів продовжують його традиції.

Зокрема, про один такий випадок розповіла на прес-конференції в Саратові керівник місцевої Спілки солдатських матерів Лідія Свиридова. Документи десантника з Псковської дивізії Іллі Максимова знайшли українські військові в захопленому 21 серпня російському БМД-2. Свиридова розповіла, що 22 серпня до батьків Максимова прийшов дільничний і повідомив, що ФСБ санкціонувала збір інформації про нього. Мати десантника вважає, що «це може свідчити, що Максимова спробують представити дезертиром. І навіть якщо його повернуть, він сяде». Вона розповіла, що подібні випадки вже є.

Як пише в Twitter журналіст Антон Наумлюк, Петро Хохлов, який перебуває в полоні української армії і є мешканцем Новоузенська Саратовської області, оголошений у Росії дезертиром.

Бажання російської влади залякати батьків військовиків зрозуміле. Таємничість повинна в цьому допомогти. Чим довше люди сподіватимуться, що їх близькі знайдуться, тим для влади краще. Нам не слід їм підігравати, навпаки, чим більше і точнішою буде інформація з Києва, тим складніше буде Москві.

І останнє. Ми ж від своїх героїв, які волею долі потрапили в полон до терористів або на територію Росії, відмовлятися не будемо. Міняймо їх. За принципом арабських терористів з ХАМАС і подібним до них. Вони за одного ізраїльського капрала отримали понад тисячу (!) своїх. Можна запропонувати Москві повний обмін. Всіх хто на російській території, у підвалах терористів на солдатів-десантників. Співвідношення навіть краще, ніж у ХАМАС, який так люблять у Москві. І почати з Надії Савченко та Олега Сенцова. Про затриманих працівників російських спецслужб розмова окрема. Їх до загальних списків не включати.

І все це робити гласно з широкою інформацією в пресі і соціальних мережах. Ось тоді і подивимося, як буде Кремль викручуватися, і хто ще заблукає на українській території.

Треба зважати на те, що військовий, економічний і дипломатичний тиск на Україну з боку Росії зростатиме. Будуть спроби відкриття нових фронтів як у Донбасі, так і в Одеській області. Нам варто подумати, як відкрити в Росії новий фронт. Інформаційний. Чим більше комітетів солдатських матерів турбуватимуться долею своїх синів, тим краще. Дамо їм до рук цю зброю! Правди. Вона ж із нами!