Прочитав зараз на «УП» статтю «Сталінград Порошенка й Путіна». В статті висловлені низка розумних думок, але в той же час висловлена якась несамовита дурість, що проголошується з неймовірною впевненістю. Це вбиває все корисне, що в ній є.

Так, автор Геннадій Люк, оцінюючи дії Президента Петра Порошенка, пише: «прояв відвертого непрофесіоналізму в кадрових питаннях: призначення під час війни міністром оборони міліціонера».

Не знаю, скільки разів можна повторювати, що командування армією здійснює не міністр оборони, а начальник генштабу. І це не питання, йдеться про мирний час чи відбувається війна. Міністр оборони всюди в демократичних країнах – це політична фігура. Він є зв’язуючою ланкою між суспільством і парламентом, з одного боку, та військовими – з іншого. Військовий нічого не повинен пояснювати цивільним. Він може бути, навіть, доволі недорікуватим. А міністр оборони, як політична фігура, просто зобов’язаний пояснювати пересічним громадянам та парламенту дії військових. І якщо він не зможе це робити аргументовано, не вміє бути красномовним, то тоді, навіть, правильні кроки військових сприйматимуться суспільством негативно та з недовірою.

Подивіться відкриту інформацію за останні 65 років про міністрів оборони США, Великої Британії, Франції, Німеччини та інших європейських країн. Практично ніхто з них не був кадровим військовим. В останні десятиліття в європейських країнах серед міністрів оборони доволі багато жінок, які теж не були кадровими військовими. І це при тому, що деяким з цих країн за цей час доводилось брати участь у воєнних діях.

Про дурні мантри з якомога швидкою ратифікацією Угоди про Асоціацію з Євросоюзом вже неодноразово писав, тому ще раз пояснювати логіку дії Порошенка не буду. Угода буде ратифікована у цьому місяці. Крапка.

Проблема, правда, в тому, що уряд Яценюка за ці півроку практично нічого не зробив, щоби почати імплементацію норм, які в ній передбачені. І ця бездіяльність зовсім не пов’язана з тим, що Угода ще нератифікована. Це відображення бажання зберегти якомога довше ту саму корумповану, непрозору систему управління державою, яка існує всі роки української незалежності.

І останнє – щодо, як пише Геннадій Люк, «невміння визнавати помилки, а відтак вчасно їх виправляти: генерали й керівники АТО, з вини яких збройні сили України й добровольчі батальйони понесли дуже важкі невиправдані втрати, не були покарані. У результаті невиправдані втрати множаться».

В умовах війни, яку ми поки що вимушені називати АТО, глава держави та міністр оборони далеко не завжди повинні розкривати всі свої рішення суспільству, бо цим може скористатись ворог. Навіть, інформація про перестановки в керівництві генштабу самі по собі можуть давати додаткову важливу інформацію ворогу. Отже, наявність та виправлення, в тому числі, кадрових помилок під час війни – це не предмет для відкритих дебатів.

Очевидно, що Президент Порошенко має значно більше інформації, ніж кожен з нас. Він отримує щоденно неймовірну кількість інформації, як по лінії військового командування, так і з боку ЗМІ, а також громадських активістів, які зараз є в складі Адміністрації Президента України. І якщо хтось, справді, вважає, що свої рішення Президент Порошенко приймає лише виходячи, наприклад, з публічних заяв командира добровольчого батальйону Семена Семенченка, то це помилкове судження. Це надто примітивне уявлення про обсяг інформації, якою володіє Президент Порошенко, та мотиви, якими керується при прийнятті рішень.

Далеко не завжди за кожною помилкою командирів повинно слідувати їх покарання. Серед них є дійсно зрадники та просто ідіоти, що за гроші купили собі додаткові зірки на погони. Дехто ще неспроможний швидко приймати самостійні рішення, бо довгий час це не віталось в українській, а до того – в радянській армії.

Хтось, здійснюючи помилки, вчиться по ходу бойових дій. Але це як навчання плавати. Вміння набуваються лише під час реальних бойових дій, а не віртуальних навчань.

А тому безглуздо, сидячи на дивані в затишній квартирі, роздавати поради, кого і коли з військових потрібно звільняти та карати.

Ми самі, обравши Петра Порошенка Президентом України, значною мірою, вручили йому в руки долю нашої держави, долю мільйонів пересічних громадян. І у нас зараз немає іншого виходу, як повірити, що Президент Порошенко розуміє, що він робить, і яку відповідальність за долю української державності несе. Наші публічні істерики, демонстрації та мітинги з вимогами когось звільнити, покарати лише заважають Президенту Порошенку приймати зважені рішення в неймовірно важких умовах.