Я довго не знала, про що вам написати. Коли депресія накриває ковдрою так, що дихати немає чим, то воно особливо й не пишеться.

А потім я подумала: у мене в житті пішло усе не так, як я планувала і хотіла, то чому б не написати саме про це?

Усі ми живі люди, які часто переживають високі злети і болючі падіння. І, на жаль, це нормально. Ніколи не знаєш, коли твоя впевнена пряма стане кривою. В більшості випадків це стається раптово. Чомусь починає з усім не ладитися: з роботою, з особистим життям, з грошима. Світ стає ворогом. Таке враження, що усі запаси ендорфінів в организмі в один момент закінчуються. І звідки взяти нових - абсолютно не зрозуміло.

По своїй натурі я оптимістка. Я завжди вірю в те, що усякі невдачі мають здатність швидко закінчуватися. Але іноді я прокидаюся вранці і не маю сил піднятися з ліжка. А якщо і піднімаюся, то сідаю навпроти дзеркала і задаюся питанням: "Хто ти, людино навпроти? Нащо ти таку біду твориш сама з собою?" А вона мені з цього дзеркала багатозначно мовчить. І ніякої розумної виразної відповіді не дає. І тоді мені стає страшно. Бо неясно, що робити з цим усім, з усіма тарганами, які розповзлися під корою мого головного мозку і там собі тихесенько потроху його виїдають.

"Всі біди від мене самої", - повторюю я собі. Але яка користь з того, що я це усвідомлюю? Який сенс в тому, що я розумна і мудра по життю, якщо будь-яка сильна емоція розриває мій мозок на тисячі тарганів і я перетворююся на класичну ідіотку, яка не може дати ради ні собі, ні життєвій ситуаціі, в якій опинилася?

В такій тяжкій депресії я ходжу і лежу уже тиждень. У мене на неї свої особисті причини. Просто в якийсь момент я перестала вірити в краще. Я тверезо оцінила усі свої життєві ситуації, лягла на ліжко і почала дивитися в стелю з питанням "що робити?". Відповідь поки не прийшла. 

Я завжди згадую в такий період Кейт Міддлтон, ту, яка дружина герцога Вільяма, сина принцеси Діани. Десь я колись прочитала, що коли герцог Вільям і Кейт зустрічалися, то він її був покинув на якийсь час. І вона замість того, щоб лежати і дивитися в стелю (так, як роблю це я), навпаки робила вигляд, що усе гаразд. Вона жодним м'язом обличчя жодному фотографу не показала, що у неї на душі коти шкребуться. Підозрюю, вдома Кейт плакала в подушку, але на людях все ж трималась молодцем.

Я молодцем триматись не вмію. Занадто емоційна, та й герцог мене поки що не полишав. Але сьогодні я зрозуміла, що зі стелі відповіді на усі мої питання точно не прийдуть. А ще зрозуміла, що так далі тривати не може. Я жива молода людина, яка не повинна витрачати свій дрогоцінний час на тяжкий смуток.

І я почала потрошки себе витягувати з усього колапсу, в якому опинилася.

Я заборонила собі думати про негативне. Я намагаюся не випаравдовуватися, не жаліти себе і не звинувачувати. Ні в чому. Адже щоб я не зробила – значить, в той момент так було потрібно. Я спробувала почати жити за принципом "не можеш змінити ситуацію – зміни своє ставлення до неї".

А ще, доки у мене такий емоційно тяжкий період, я вирішила не пускати в своє життя нікого з тих, хто може завдати мені болю, навіть мінімального. Я – людина, і я створена для того, щоб мене любили. Створена, щоб любити самій.

До таких висновків я дійшла чомусь лише сьогодні. Мені важко зробити це все з собою за один раз, але маленькими кроками я вчуся долати свою депресію і нелюбов до цього світу.

А ще я вірю в те, що усе-усе, навіть найтяжче, можна пережити, якщо почати допомагати самому собі. Я живу в тій країні, де просто не маю ніякого права дозволяти собі нити.

Я ходжу вулицями Києва і повторюю як мантру "усе буде добре...усе буде добре..." І я вірю в це. А якщо вірю – значить буде.

І найбільше, чого б мені зараз хотілося, це щоб усі, хто зараз перебуває в подібній депресії, після прочитання цього тексту сіли і повірили в те, що все у вас буде добре.