Ось, що мені розказав один з лікарів швидкої допомоги: 

«Спочатку ми намагалися їздити на усі виклики швидкої допомоги, незважаючи на те, хто і звідки викликає. Потім 10 разів уточнювали, щоб не потрапити у халепу. Небезпек було кілька:

1. Сепаратистам треба автомобіль швидкої допомоги для своїх потреб – викликали швидку. Забрали її. А місто залишається без машини. 

2. Якимось бандитам потрібне таксі – приїхала швидка, а вони змушують возити їх, куди їм треба, знаючи, що наші по швидкій допомозі не стрілятимуть. 

3. Медсестри – це так зручно. Викликати швидку і дівчата приходять прямо додому.

А одного разу, це вже із розповіді іншого лікаря, команду швидкої погоджувалися пропустити лише за умови, що вони медсестричку залишать у заручниках. «Ми втікали так, що аж дорога гула!». 

Сьогодні ситуація стабілізувалася, але команда швидкої допомоги за час окупації розбіглася, бо бути лікарем - дуже небезпечна професія, коли містом керують бандити. 

Але розказали і один позитивний приклад. Швидка поїхала за пораненим та загрузла у багнюці. Один із лікарів швидкої допомоги пішов шукати трактор, але побачивши, що машина вже на території сепаратистів, втік. І до речі, не повернувся і досі. Тож колеги допускають, що це була не втеча, а якийсь нещасний випадок. Та історія не про це… через деякий час беззахисну машину, що стояла посеред поля з лікарем, який залишився на місці чекати підмоги, виявили сепаратисти. Побачивши лікаря, один із них сказав: «Я тебе знаю, бачив в інтернеті. Ти смілива людина, раз сюди поперся. Тож хай тебе вб’ють інші!». Сепаратисти виштовхали машину і зникли. 

Сам лікар волонтер думає, що справа була не в його інтренет популярності, адже Луганщина в зоні бойових дій практично не має інтернету, а в тому, що сепаратисти залишили його живим в розрахунку на те, що медики їм ще знадобляться.