Якось у Луганську ще на початку серпня пройшов дощ, збивши нестерпну спеку, і я побачив те, чого не бачив десятки років - діти пускали кораблики в воді. В гумових чоботях вони шукали розвагу у стрибанні по калюжах. Все так, як і в моєму дитинстві, коли не було Інтернету, а телебачення для нас обмежувалось кількома дитячими програмами та мультиками.

Діти природно знаходять розвагу у всьому. Відсутність світла примушує вдивлятись. У темряві краще чути. А ізоляція наштовхує на роздуми і стимулює винахідливість. Деякі люди в чергах за молоком демонструють пізнання в фізиці і вже навчились по спалаху і звуку вибуху визначати приблизну відстань в кілометрах від того, звідки били, і куди потрапило.

Давно вже зрозуміло багатьом, що якби дійсно українська армія здійснила обстріл Луганська, то від нього нічого не залишилось би. Багатьом доходить, що Луганськ є жертвою не тільки власної безпорадності, але й провокацій спецслужб Росії. Особливо, коли помічають, як відбувається обстріл спальних районів, по яких тільки-но проїздили бойовики на величезному білому "Ніссані" і для чогось потайки знімали місцевість та людей на відеокамеру.

Ці люди діляться потайки між собою думками, але в основному намагаються мовчати. Адже лише мовчання та підвал може врятувати життя в цьому місті-привиді. Час на слова минув.

"Ты нас сдать хочешь!" - кричить бойовик на чоловіка, який спіймав на східних кварталах хвилю оператора мобільного зв’язку і намагався зателефонувати близьким. Погрози, затвор автомата, від біди подалі чоловік виправдався і пішов до хати.

Те місце, де був слабкий мобільний зв’язок і куди люди почали приходити для спроби повідомити про себе бодай те, що вони ще живі, було через деякий час обстріляно з мінометів.

Не встиг я написати про циклічні помилки АТО та ще теплими були крісла від перемовників у Мінську, як наші хлопці з батальйону "Айдар" потрапили в чергову пастку російських спецназівців на Веселій горі (під Щастям). «Айдарівці» супроводжували військовий конвой. Не вижив ніхто. Загинули волиняни – ті, хто відвойовував Донбас для донбасівців.

Ще одна трагедія з натяком на належні висновки, які озвучують всі окрім самих очільників АТО. До думок і реплік "диванних" військ в основному ставляться зі скепсисом, але за такою скептичністю можна не помітити і голосу самого народу. Перемир’я з Росією нагадують мені її гуманітарну допомогу. Бо що таке російська гуманітарна допомога? Це тушонка з "градом", який б’є з самого центру міста, це пряники з мінометним обстрілом пішохідних переходів та дитячих садків. І все це, щоб потім звинуватити нас в невдячності за такі "благодіяння".

Наразі активно поширюється думка, що Донбас вже програний. Деякі блогери і журналісти інколи закликають до начебто тверезої оцінки ситуації. Мовляв, треба визнати, що то земля, яку не повернеш. Це нова хвиля старої мутної води деморалізації. Можу погодитись з тим, що у нас були вагомі можливості не допустити тої біди, яка розгорілась на сході України.

Виправдання на кшталт того, що ми повинні були зробити все, щоб не спровокувати Путіна, або не мали достатньо сильного війська, яке зібрали за кілька місяців із нічого, з огляду на все, що трапилось за ці майже півроку, не переконливі. У квітні держава нічого не зробила для того щоб локалізувати тоді ще епізодичну, але показову біду сепаратизму.

Зокрема Луганськ не був начинений нашими військовими, які в той час сиділи в обмеженій кількості по військових частинах. Сиділи і чекали. Чекали з одного боку на штурм, а з іншого на допомогу, якої в критичних ситуаціях так і не надходило. Зазначу – чекали на штурм наші війська у себе в хаті, а не прийшлі бандити, які захопили чужі установи.

Захоплення ж обласних СБУ та МВС взагалі є взірцем відвертої зради. Бандитам фактично віддали ключі від цих установ. Те, що їх можна було ефективно боронити, доводять події 29 квітня, коли очільник обласного МВС разом з особовим складом не здав будівлю. Я особисто знаходився біля тих, хто здійснював напад на обласне МВС, і уважно слухав і бачив настрої бандитів. "Зачем мы сидели целых три недели в этом СБУ, если могли всё в городе взять сразу?" - жалівся один з них. Дійсно, майже за тиждень з кінця квітня та початку травня в Луганську були взяті всі основні держустанови та військові частини окрім МВС, під яким відбувалась ця розмова. Його здали пізніше. "Без шуму и пыли" - як казав один герой радянської комедії. Тоді ж, 29 квітня, цьому бандиту так і не вдалось потрапити до будівлі Луганського обласного МВС, а керівник цього управління Гуславський чомусь був названий зрадником і звільнений тоді ще виконувачем обов’язків Президента Олександром Турчиновим.

Я не маю жодних симпатій до Гуславського, але я особисто чув, як бойовики хотіли його «разрешить» в кабінеті. Здав же будівлю МВС за кілька тижнів уже новий очільник управління. Так і вийшло, що після призначення нових столичних намісників до місцевих силових структур рівно через два тижні ці структури "здавались". Так було з СБУ, так сталось з МВС, так сталось з Луганськом. Чи не наштовхне будь-кого така практика на відповідні думки?

Я б не став зараз з позиції обивателя засуджувати конкретних осіб, звинувачувати цілі ланки державних структур. Але з боку людини, яка бажає розібратись в глибинних проблемах суспільства, частиною якого є я сам, вважаю за необхідне усвідомити, що за проданим міліціонером, який 20 років процент розкритих злочинів підвищував не шляхом розкриття останніх, а просто їх ігноруванням, видніються рога того чорта, який зрештою купив душу всієї державної системи. А отже, має змінюватись система в цілому. Нехай навіть у лихоманці війни. Зрештою, а коли ще, як не зараз? Війна стала тою дуже гіркою пігулкою, яку має проковтнути організм нашої держави, щоб через муки одужати.

29 квітня міліція зі всіма її проросійськими (!) настроями відстояла свою будівлю від озброєного нападу проросійських бойовиків, а СБУ за три тижні до того було віддано нападаючим бабцям з палками і каструлями та купці бандитів з битками. Дивно? Так. УМВС після вдалої оборони за кілька тижнів просто мирно покинуло Луганськ та переселилось до затишного Старобільська. Все говорить про те, що двері до установ, як і до міста в цілому, просто планово відчинялись. Витримати ж оборону можна і необхідно було саме у квітні.

Саме тоді треба було зробити все, щоб не допустити активної вербовки до бандитських загонів та законсервувати всіма можливими засобами бандитів у захопленій будівлі СБУ. Натомість у квітні центрі міста бандити тягали по асфальту українських активістів на мотузці, а в самому СБУ активно роздавалась зброя по паспортах. У травні вже нагально назріло питання термінового впровадження військового стану, який так і не був запроваджений. Всі чекали виборів, які нам дали нового Президента, від якого всі чекали негайних рішучих дій по зачистці перш за все міст обласного значення, а натомість ми отримали десять днів «перемир’я», сотні смертей і укріплення позицій ворога. І от зараз, коли нарив перетворився в величезний фурункул, що загрожує сепсисом для всієї держави, нам радять не мучитись і відтяти руку - Донбас.

Знову мир, а за ним не погано б і капітулювати. Мовляв, щоб гірше не було. Ні, панове. Навіть тактичний відступ має свої незворотні межі, за якими значиться стратегічний злам. Віддавши Крим у намаганні не спровокувати біду, ми отримали катастрофу. Відступивши з Донбасу в спробі цю катастрофу хоч якось нівелювати, ми втратимо і південь, і вихід до моря, і всі свої стратегічні переваги, а отже суверенітет. Тому про відступ треба забути так само, як і про паніку.

Саме думок про відступ від нас і чекають. Саме зітхань і ахів хочуть почути з наших вуст. Не про відступ ми маємо думати, а про те, хто і чому так підставляє наших боєздатних солдат. Це і буде прямою лікуючою дією тієї гіркої пігулки, яку зараз ковтає Україна.