Ніколи не думала, що слово "війна" прийде у моє сьогодення як одне з найвживаніших. Сумно, боляче, іноді лячно. 

Так склалося, що зараз я проживаю за межами території  України, але там, на Батьківщині, живуть мої батьки, сестра, бабусі, дідусі та інші рідні і просто близькі люди. Агресія сусідньої держави унеможливлює зустріч мого маленького синочка з його прабабусями, дідусями, а хто зна чи дочекаються вони взагалі цього побачення.

Амбіції однієї людини винищують тисячі людей, руйнують домівки, роками налагоджену економіку регіонів, все що колись приносило задоволення і радість: стадіони, парки, ресторани, перукарні, фітнес-центри.

Але чи лише сусіди намагаються запевнити всіх і всюди що Україна це взагалі не існуюча держава і що люди в ній така ж «неіснуча» нація? Неприємно це констатувати, але насправді в інформаційній війні ми далеко не переможці, бо багато хто з співвітчизників патріоти не своєї  країни.

Мій чоловік громадянин європейської держави, але мою Батьківщину дуже поважає, цінує її культуру та традиції, обожнює мою сім'ю та гордиться тим, що його дружина – українка. Зараз він співчуває мені та всьому українському народу і дуже переживає за майбутнє та подальшу долю країни в цілому. Він бачить як вся моя сім'я хоч якось, хоч чимось але намагається допомогти, батьки фінансово підтримують  українських солдат, сестра і я – солдат, які потрапили до лікарні. Чоловік знає також, і до речі не розуміє, те що багато стареньких людей віддають останні кошти на визволення рідної неньки. Не розуміє, тому що вважає, що такими речами повине опікуватись виключно правління. 

І яким же подивом для нього стали висловлювання деяких моїх співвітчизників. Рік тому до нього звернулась сім'я з проханням взяти сина на практику, мати хлопця – українка, одружилась вдруге і вирішила забрати сина із України в нову родину. Незважаючи на те, що хлопець практично не говорив іноземною мовою, був, мяко кажучи невпевненим та й взагалі не мав мотивації інтегрувати в новій країні, чоловік узяв його до себе в якості практиканта. Також зателефонував мені, щоб я зрозумілою хлопцеві мовою підтримала його і сказала, що в разі необхідності він може звернутися до мене для озвучення питань або побажань. Хлопець був з Луганська.

Вчорашню ніч чоловік провів за переглядом телевізору, це означає лише те, що щось не дає йому спокою. Зранку, майже в розпачі він сказав, що мабуть повинен звільнити мого співвітчизника. Я не впізнала свого чоловіка, завжди стриманий в визказуваннях, емоційно спокійний в будь-якій ситуації, він був на межі люті. На тижні, розмовляючі з українцем він почув від нього, що на сході України українці воюють з...українцями, хлопець намагався довести, практично підвищуючи голос, що ні одного громадянина сусідньої держави там не має. Що його старенька бабуся, сидячі в підвалі проклинає Київ і чекає, коли схід відмежується. Мій чоловік запитав, "так ти за сепаратистів?" Хлопець обурено буркнув, "звичайно, ні".

Чоловік не може зрозуміти як мої співвітчизники, живучі в Європі, підтримують політику східного сусіда, який в свою чергу ненавидить все європейське. Дівчата, які регулярно відправляють гроші батькам, зароблені чоловіками, дякуючи європейському стабільному бізнесу, висловлюють підтримку насильницькому зближенню з загарбником. Мій чоловік категорично проти будь-якого спілкування з ними, як би я не оправдовувала «свободу думки».

Хлопці з усіх куточків України гинуть за відвойовування сходу, а схід цього не потребує? Батьки  сивіють від горя, ховаючи молодих синів в цинкових гробах, а інші –  на камеру іноземних журналістів проклинають українську націю, гідність і культуру.

Так, зараз нашій армії конче не вистачає зброї, техніки, одягу, медикаментів та понад усе нам бракує нормального здорового патріотизму. Я була шокована розповіддю військових, які були у зоні АТО, керівництво направляє їх в завідомі пастки, зброя та техніка є, але вона не там де на неї так чекають. Підступництво та зрада скрізь: в політиці, в армії, економіці. А в школі ми вивчали, що любов до неньки України не продається, що гроші – ніщо в порівнянні з миром та спокоєм...

Ми просимо допомоги в іноземних держав для забезпечення майбутнього, нерозібравшись з нашим теперішнім. Знайомі іноземці створюють фонди допомоги українцям, підтримують морально наших співвітчизників, засуджують політику агресора, неправомірність дій якого, визнало все світове суспільство. Та, почувши, як хто-небудь «з нас» воліє якнайскоріше змінити своє громадянство, опускають руки.

Нам ніхто не допоможе, ніхто нас не зрозуміє поки ціна життя в нашій країні буде оцінюватися подарованими будинками та автівками. Поки в нашому правлінні не з'являться справжні патріоти, які будуть виконувати свої обов'язки по совісті, поважаючи свій народ, тим самим поважаючи себе. Я пишаюсь своєю Батьківщиною, де б я не проживала я залишаюсь патріотом своєї держави. Але все частіше я не можу пояснити іноземцям, що насправді відбувається в моїй країні, що хоче насправді мій народ і чому домовленості про зупинення війни з обох боків залишаються лише на папері.