Чому не варто плакати, чекаючи звісток з поля бою, і плекати комплекс провини через те, що хтось воює і вмирає за нас, а ми лише допомагаємо армії

Один ізраїльський дідок, який без особливих сентиментів тинявся Майданом, спіймав мене у пастку  «дуюспікінглиш». Я підпирала колону Головпошти в очікуванні коліжанок, які катастрофічно запізнювались, і втяглась у розмову про «лайф ін дженерал». Син народженого в західноукраїнському селі батька, єдиного з родини вцілілого після німців, за останні десять років побував на його батьківщині кілька разів. На моє запитання, якими наші перспективи виглядають збоку, здивував: «Існує дві України… жінки і чоловіки. Одна могла би бути першою у світі, але ж інша гальмує розвиток».

Країна сильних жінок, які не вміють виховувати хлопчиків, – ще рік тому я сама так вважала. Втім, Майдан змінив усе. Схід міняє все.  Колесо змін активізувало програму пробудження людей,  народжених бути лицарями. Досі чимало з них не знаходили собі місця в суспільстві, їхні напрацювання і заготовки з попередніх життів - вольові якості характеру, схильність до геройства і самопожертви - були незатребуваними. Та прийшов їхній час – і хлопці, загублені і розгублені в рутині мирного життя, нарешті почали реалізовувати своє призначення.

Вони поїхали на війну, бо не могли всидіти вдома. Це – головна причина, яка, втім, жодним чином не применшує шляхетності вчинку.  Сильні українські жінки лягали під колеса автобусів, падали чоловікам в ноги, щоб втримати біля серця, біля дітей, залишити собі і потім придумати поважне виправдання. Але ефект захисного і невідворотного жіночого крила перестав працювати.  Жіночий страх і материнський авторитет не зупинили тих, чий внутрішній воїн прокинувся. Народжені захисниками добра - вціліють чи ні - щасливі бути потрібними. Вони – на своєму місці, на своїй дорозі. І таких не може бути вся країна. А у випадковість, у сліпу кулю я не вірю. Не вірю, тому що бог…

…Бог навмисно систематично втілював ці душі в Україні, накопичував тут геройський потенціал, знаючи, що це Україні знадобиться. І не варто відчувати докори сумління, що ми - в теплі, а там десь хлопці за нас гинуть. Вони – особливо добровольці - знайшли своє покликання. І всіляко допомагати їм з міцною вірою, глибокою повагою і без сліз – найважливіше, що жінкам слід робити зараз. Можна ще подумки огортати наших вояків фіолетовим світлом - кольором архангела Михаїла, який теж не білі лілії в руках носить, а спис і меч.

Мабуть, самовпевнено вважати, що ми можемо виховати тих, кого народжуємо. Все одно, кожен за покликом серця піде своїм шляхом, назустріч своїй долі. Наше завдання – любити наших героїв світлою діяльною любов’ю. Бо тепер уже ми – під їхнім крилом. Українське Інь-Ян збалансувалось.

Ізраїльський дідок до наступного свого приїзду, років за п»ять, це помітить. Збоку ж видніше.