Героїв, які в поті війни під палючим сонцем і нищівним «градом» здатні боронити країну, у нас досить. Вони не тільки здатні перемогти, вони здатні й відродити державу. І не дай Бог кабінетним персонам із портфелями і печатками їх зрадити

Кілька років мені снився схожий сон. Літаки і гелікоптери літають над моїм містом, над хатою, в полі. Вони падають або роблять віртуозні віражі, а я все не встигаю їх зняти на камеру. Виявляється, сни таки справджуються, і вже з весни над моїм дахом у Сватовому пролітають то винищувачі, то дуже низько гелікоптери, так що листя на деревах починають тремтіти від їхніх пропелерів.

Чого я не бачив у снах, так це танків і броньованих машин, яких тепер так само вдосталь. Вони гнівно гуркотять моторами, залишаючи на асфальті білий слід гусениць. Але одного разу мені наснилось, як над самим Луганськом з’явились вертольоти і з них висадився десант. Уві сні я злякався: хто вони? І на удачу крикнув: «Слава Україні!» — «Героям слава!» — відповіли мені люди в балаклавах. То був приємний сон кінця весни. Наші в Луганську...

Можливо, то омана, але з того часу в мене зародилось відчуття, що треба набратися терпіння. Треба зосередитись, сконцентруватись і в жодному разі не впасти в розпач від тої ганьби і біди, яка коїлась і коїться по цей день на сході України. А поки що своєчасно не задушений ворог концентрується в районі Слов’яносербська, де зосереджено з десяток його танків.

Наші ж солдати жаліються — як можна воювати технікою 1970-х років? Здається, вже з’явилась новина про перші домовленості України з деякими країнами-членами НАТО щодо поставок нової техніки, але існує також побоювання, що техніку ми можемо отримати зовсім не нову. Для Європи конфлікт на сході України може стати непоганим приводом для переозброєння. Але то вже роздуми, так би мовити, на дивані. Всі усвідомлюють, що капелюхами вибудувати стіну між Україною і агресором неможливо. Рівно як і ідея «китайської» стіни, яка має захищати нас від московської орди, звичайно, повинна втілюватись не лише в бетонних спорудах та ровах, а й у накопиченні власного озброєння та зовнішніх угодах. До останніх, безумовно, належить безоглядне прямування до членства у Північноатлантичному альянсі.

До речі, щодо орди. Вже кілька разів у соціальних мережах казахи ображалися на те, що ми порівнюємо Росію з ордою. «Не треба московських фашистів асоціювати з таким історичним явищем, як ординці», — просять вони і повідомляють про вжиті додаткові заходи безпеки Назарбаєвим на кордоні з Росією. Та ж сама інформація надходить і з Білорусі.

Лідери цих країн, як би дипломатично і обережно вони не поводилися на людях, вже роблять кроки зі зміцнення своєї обороноздатності. Всім уже зрозуміло, що мати такого сусіда, як Путін, занадто небезпечно, і майбутнє їхніх країн залежить не стільки від спільної інтеграції, скільки від міцного панцира. Тепер кожний шмат, який доведеться з’їсти за одним столом із Москвою, її сусідам буде коштувати ковтком протиотрути у вигляді забезпечення оборонних основ.

Але і цього мало для відбудови стіни між нами і агресором. Не вистоїть та стіна, що в фундаменті своєму має зраду і безпорадну розхитаність. Боєць 12-го батальйону ЗСУ БТрО міста Києва з гнівом говорить мені: «Ми три місяці бились за Луганськ, і зараз десь домовляються, щоб нас злити?! За що тоді полягли мої товариші?!» Він говорить цю крамолу і сам не хоче вірити у свої слова.

«Ми готові йти в бій! Ми добровольці і могли б вже давно полишити цю війну, але стояли до останнього!» — гнівом лунає його голос. Він розповідає, як смерть солдатів і брехня про війну ідуть поряд. «Тут усі герої, — говорить Дмитро. — Вони пережили таке, що мало хто пережив». Ці хлопці кияни. Вони стояли на Веселій горі і Красному Яру біля Луганська, при спробі взяти обласний центр по них били з тилу, а руйнівний удар супротивника по Дмитрівці взагалі прийшовся тоді, коли там була максимальна концентрація бійців і жодного керівника. Боєць нікого не винуватить, видає лише факти і питає про висновки, які напрошуються самі.

Головною бідою на цій війні так і залишається явище під тюркською назвою — бардак. Бійцям довелося стояти проти озброєних російською технікою бандитів зі стрілецькою зброєю в руках. Стояти на смерть, до останнього. Комплектація військових бронежилетами і касками пала на плечі волонтерів. «Без них ми були не захищені зовсім», — пояснює Дмитро і перелічує чотири вимоги до керівництва у своєму рідному Києві: це юридична адреса і постійне місто дислокації частини (так, виявляється батальйони — це достатньо ефемерне явище з позиції визначення їх як суб’єкта, що заважає інколи навіть визнати бійця учасником АТО!); чітке визначення функціональних обов’язків батальйону; виділення відповідного озброєння під ці функціональні обов’язки, а також забезпечення якісного навчання по роботі з цією технікою.

Ці вимоги, як кажуть, прописані кров’ю, говорить Дмитро і згадує загиблих товаришів. А скільки з них поранених, контужених, калік на все життя! Це ті аксіоматичні вимоги, які, здавалося б, мали бути забезпечені з самого початку. Але що можна з цього приводу сказати, якщо на елементарному рівні тиловий табір, який мав би за години розгортатись у будь-якому місці, насправді облаштовували тижнями. З одного боку, війна є війна, і солдат не може вимагати ідеальних умов перебування та бездоганності функціонування всієї системи в такій критичній ситуації, як зараз. Але є базові речі, без яких перемога неможлива. Теперішнє перемир’я при всій його умовності має бути використано для відпрацювання всіх цих складових військового організму для забезпечення оборони територій, над якими висить загроза бандитського контрнаступу і врешті-решт звільнення всієї української землі від проросійської наволочі.

Невпинно наближається колись святковий для Луганська день. День міста. Кожен рік на центральній Театральній площі — біля Драматичного театру з одного боку та пам’ятника Леніну з іншого — під вечір цього свята збиралися тисячі людей, в основному молодь. О 21.00 розпочинався салют. Його гуркіт приємно хвилював, його спалахи створювали піднесений настрій. Після літа «салютів» із «градів», «смерчів» та «васильків» до піротехніки тепер в Луганську ставлення інше. Коли дехто починає вибивати килим у дворі, люди не витримують і лають таких фанатів чистоти — не до ляскання. Що вже казати про салюти.

Луганськ ще не знав такого Дня міста. Там, де були кав’ярні — мотлох, де був бізнес — руїни, де були плани і надія — смердюча хмара совкового маразму, який домінує на сході. Чого бояться бандити в Луганську? Вони бояться не тільки чистки українськими військовими та розбірок з російськими найманцями, які зрештою так само мають стати їхніми катами. Вони бояться повернення тих, кому належать зруйновані заводи і кав’ярні, винищений бізнес і вирубані під коріння плани.

Бо ті, кому належав той бізнес, добре розуміють, хто саме стріляв з мінометів по Луганську. Інколи навіть знають в обличчя. А чого боятися нам, хто поки що втратив рідні оселі й міста? Безладу і зради. Адже, як виявилося, героїв, які в поті війни під палючим сонцем і нищівним «градом» здатні боронити країну, у нас достатньо. Реальних героїв, які здатні сон перемоги перетворити на дійсність. Вони не тільки здатні перемогти, вони здатні й відродити державу. І не дай Бог кабінетним персонам з портфелями і печатками їх зрадити.