Форум видавців у Львові відбувався в найскладніший для України час за 21 рік його проведення. І попри дев’ять одчайдушних місяців боротьби за саме існування українців, до столиці Галичини у вересневі дні з’їхалося сотні письменників, видавців та десятки тисяч шанувальників книжки з усіх куточків. У кількісних показниках цьогорічний книжковий ярмарок, попри війну, не надто поступався попереднім.

Подеколи цілком забувалося про загиблих та поранених, про можливу подальшу інтервенцію Путіна, про санкції Заходу, царство книги поглинало з головою. Але незрима атмосфера загрози зі Сходу раз по разу несподівано виринала і повертала до суворої реальності.

То з вікна маршрутки прочитаєш рекламу броньованих дверей на білборді під гаслом: «Жоден терорист не пройде», то на Львівському обласному телебаченні, куди тебе запросили поділитися враженнями з ярмарку, ти опинишся в ефірі поміж гостями з АТО. І навіть дочалапавши до гостела пізно ввечері, стомлений і виснажений, за кухонним столом познайомишся з бійцем батальйону «Айдар», що приїхав на два тижні відпустки до Львова, і тепер у камуфляжі мирно попиває чай, показуючи бойові фото із нот-бука.

Війна всюди: незрима, постійна, загрозлива. Вона не дає про себе забути. Ти вже навіть не переглядатимеш стрічку новини, аби викинути її з підсвідомості, але вона все-одно тебе наздоганяє. Навіть на презентації колективної збірки оповідань «Ода до радості», яка за задумом мала би нас відірвати від шокуючого сьогодення, промови авторів починалися і закінчувалися війною.

А коли ще дізнаєшся, що сусідом у кімнаті в тебе є вихідець із окупованого Донбасу, то розумієш, що від неї не втекти. Залишається тільки присунути стілець, налити чарку (бо ж як без неї?) і слухати, слухати, слухати… Слухати про те, як півтори місці в багатоповерховому будинку люди жили без води, а потім і без світла та газу. Як у горішній поверх влучив снаряд, але, на щастя, не розірвався. Як терористи розстріляли фермера на очах у родини біля власної хати, за те що давав харчі українським солдатам. Слухати про тисячу бойовиків, що поховані у братських могилах (більшість із них – не місцеві). Як місто спорожніло на дві третини і навіть після визволення третина вже не повернулася. Як Донбас потрохи «прозріває», бо ж проросійських крикунів стало менше третини. Але вони ще є і чекають «своїх».

Що буде далі – ніхто не знає. Не знає і мій сусід, який за останні місяці схуд на 12 кілограмів і замість однієї пачку цигарок в день, викурює вже дві. «Якщо бойовики повернуться, доведеться втікати» – каже він, хоча вся його родина розкидана по Донбасу. Але ще один раз під їхньою владою він жити не хоче. Треба буде – захищатиме власний дім.

Однак наговорившись вволю про війну, далі наша розмова потрохи переходить на літературу, і суперечка тут виходить не менш затята. Часи війни наклали свій відбиток і на книжку. Позитивом є падіння книжкового імпорту з Росії наполовину, враховуючи, що більшість книжок у книгарнях – російські. Тому рішення Форуму видавців не надавати своєї площі росіянам – цілком доречне, адже навіть у Львові російської книжки предостатньо в книгарнях.

Водночас українські видавництва у часи гострої кризи скоротили видання книжок і зменшили наклади. Наприклад, у дитячій літературі новинок для читання можна на пальцях порахувати. Але попри зменшення обсягів, і в Палаці мистецтві, і на площі перед ним всі чотири дні було людно. Люди купували книжки, хоча вони й подорожчали (деякі вельми суттєво).

А значить – українці думають не тільки про війну, але й про мир, який за нею обов’язково наступить. Не панікувати і заламувати руки, а жити в усій повноті емоцій, інтелектуально зростати і розвиватись, розбудовувати себе і свою культуру, ставати самодостатніми – ось найкраща відповідь Мордеру, що насувається з Москви.