Колись давно одна із палких прихильниць «золотого Батона», яка чомусь забула про обіцянки написати про Януковича книгу „Залізний господар”, ніяково зізналася, що не проти злітати до Кутаїсі, аби привезти своєму кумирові лаврову гілку. У принципі, це – симптом юної фанки, а не поважної топ-менеджера, але іноді добре, коли досвідчені пані залишають собі непомірні захоплення як дарунок дитинства...

Проблема в іншому. У тому, що в Україні що не зміниться влада, як проворні лакузи поступово, крок за кроком, починають ліпити образ нового вождя. Не месії, – у цьому вся різниця, бо месійність певною мірою несе у собі елемент юродства, якщо месії повірять, то у ліпшому випадку, через покоління, – а саме вождя, з його необмеженими можливостями, надлюдськими рисами, квазі-батьківством для всіх і вся. 

Пісенька про Януковича, складена дещо схибленим піїтою, – вектор з „низів”, заяви про владу, втілену в одній особі, – горизонтальна площина утілення образу, марення про „лаври” – зустрічний тренд з вершини владної піраміди... 

Можна було б і не згадувати давно забуту історію Ганни Герман, якби не кілька схожих тенденцій в Україні сучасній. Її, себто країну, готують до автократії, повільно, терпляче, мов господиня вичікує на квашу у діжі. Готують, як вже зауважено, на різних рівнях посполитства, на різних щаблях суспільної свідомості, ретельно переконуючи обивателя, що без вождя і його важкої руки нам всім гаплик. Роблять це вміло і по-візантійському, так, щоб сам кандидат у вожді, як про це написав колись Габріель Гарсіа Маркес, „вирішив, що не варто псувати собі кров гачкуватими писаними законами, і почав правити країною, як Бог на душу поклав, і став всюдисущим та незаперечним”.

Адже легко переконати будь-кого у ситуації всеохопної халепи, війни, смертей, планованої шокової терапії цін, тарифів, зарплат, що тільки вольовими рішеннями можна зарадити біді. Ще легше лоскотати почуття владоможця, обіцяючи йому славу реформатора, українського де Голля і таке інше. На деталях не варто особливо акцентувати, вони загубляться поміж важливішого... Шлях до абсолютної влади – ось він, – своя коаліція у парламенті, свій прем’єр і свій уряд, закони, продиктовані війною, які діятимуть і після війни, суспільство, втомлене втратами і кров’ю, не здатне захищатися на всіх фронтах. 

Але декому слід добре помізкувати над цими привабливими пропозиціями. Може, навіть прислухатися до Хаббарта, який іронічно зауважував, що „за плечима президента завжди стоять певні люди, яких бажано було б виставити наперед, щоб він міг за ними наглядати”. Перш ніж правити державою варто таки дати лад власному оточенню.