До чого призведе закоханість російських лібералів у Майдан за відсутності власного демократичного проекту?

21 вересня в Москві опозиція провела масштабний «Марш миру». Росіяни активно обговорювалы цю подію – хто йде, хто не йде і чому, підписують антивоєнну резолюцію, в соцмережах влаштували фото-флешмоб.

Останнім часом чи не кожен вияв активності громадянського суспільства Росії так чи інакше пов’язаний з Україною. Тому, коли з’явилася новина про те, що зусиллями якихось невідомих героїв зірка на сталінській багатоповерхівці в Москві стала жовто-синьою, в мене не було жодних сумнівів, що це зробили самі росіяни.

Хоча згодом виявилося, що автор має українське походження, в подальші дні та тижні почали поширювати інші новини про подібну «українізацію»: зжовтосинілий вагон московського метро, топлес-активістки із кольорами національного українського прапора на дільниці під час виборів, флешмоб на підтримку України російських школярів. Так, досі незрозуміло, хто автор «акту вандалізму» щодо метрополітену та хто ці а-ля фемен активістки (самі «Фемен» стверджують, що це провокація Кремля), і так, всі ці історії – лише окремі випадки, але по-моєму пора робити далекосяжні висновки.

Дуже нечисленна прогресивна Росія, яка не приймає моделі самодержавства, сьогодні шукає свій проект – ліберальний, демократичний, прогресивний. Ідеться навіть не про громадський рух, у який можна було б влитися, і не про політичну партію, за яку можна було б проголосувати на наступних виборах. Ідеться про речі більш глобальні – про стратегічне бачення. Для прогресивної України, наприклад, таким проектом став європейський вибір. І рішення за цей вибір боротися обходиться нам дуже дорого. В Росії є надії невеличкої групи інтелігенції на «Большую Европу», яка стане реальністю колись у далекому майбутньому, але протягом останнього року відстань до цього майбутнього не просто не скоротилася, а стала космічною. Досяжний тільки «русский мир» та «православний талібан».

Але нащо тягнутися за недосяжною «Великою Європою», коли є значно ближча Україна? Саме тому для демократично налаштованої спільноти в Росії втіленням демократичного проекту може стати (навіть вже стає) саме Україна. І, як не дивно, додатковим фактором, який робить можливим такий ефект, є прив’язаність навіть ліберальної частини російського суспільства до Києва. Вони можуть скільки завгодно повторювати «Україна – не Росія», але в переважній більшості самі цієї думки не приймають і глибоко в душі в це не вірять. Саме ця невідокремленість робить Україну потенційним джерелом номер один російського прогресивного ліберального демократичного проекту.

Поки що це не знайшло якогось дуже очевидного вираження, але якщо придивитися уважніше, то можна помітити, що вже зараз найбільш потужним постачальником «демократичного дискомфорту» для Росії є не Навальний, і не «Дождь», а Майдан та Україна. Подивіться, ким захоплюються ліберальні прогресивні люди в цій країні, заради чого вони виходять на акції останнім часом, та за що їх кидають до СІЗО. За те, що в центрі Москви вони кричать «Слава Україні!»

«Україна, що йде на Захід, забирає з собою легітимацію російської держави»

За відсутності власних демократичних ресурсів всередині власної країни, жовто-синє стає символом свободи і для Росії. Жовто-синє – це вже не лише українське, це демократичне, вільне, прогресивне, те, що загрожує путінському режиму, те, що він, цей режим, називає «вандалізмом» і від чого його лихоманить. На відміну від триколору, який втілює собою авторитаризм, «стабільність» і стабільний авторитаризм.

Тому якщо цього разу «сталінську» зірку в жовто-синє перефарбували не росіяни – наступного разу це зроблять саме вони.

Ви скажете, що подібні акції солідарності були і на підтримку Грузії в 2008-му – з грузинськими прапорами та прогрузинськими гаслами. Так, але ж Росія не вважає, що починалася з Тбілісі, вона вважає, що починалася з Києва. І хоча на Заході через цілу низку причин багато хто вважатиме, що радше українська ідентичність – під питанням, що саме вона є предметом дискусії, насправді все навпаки. Саме цю важливу думку підкреслив відомий історик із рідкісно глибоким розумінням України, професор Єльського університету Тімоті Снайдер під час презентації перекладу своєї книги на львівському Форумі видавців у величезній переповненій залі: проблемним є питання не української, а російської ідентичності. І саме воно мало би непокоїти захід. Думка не нова, але зовсім не осмислена ні в Україні, ні тим більше на Заході.

Ніби на підтвердження – свіже інтерв’ю одного з найбільш авторитетних аналітиків пострадянського простору Лілії Шевцової.

«Україна, що йде на Захід, забирає з собою легітимацію російської держави і ми залишаємося Московією, котра була населена незрозуміло ким. Росія тоді повинна буде почати відлік своєї історії не з тисячолітньої історії християнства та Хрещення Русі, а з Андрія Боголюбського, з XII століття – а це вже зовсім інша історія», – зазначає вона.

До чого призведе невідворотне відлучення Росії від Києва, «обрізання пуповини»? Якою буде ця «вже зовсім інша історія»?

Тим часом, доки Росія шаленими темпами скочується в «православие-самодержавие-народность», Україна починає приваблювати прогресивних росіян. Поки що не така вже й велика їх кількість просить тут політичного притулку, але якщо згадати, хто з наших «героїв» натомість тікає до Росії... Київ як центр тяжіння прогресивності – щось подібне в історії вже було. У підсумку Київська Русь колонізувала Московію. До чого цього разу призведе закоханість російських лібералів в Україну при відсутності свого власного демократичного проекту? Невже колонізація 2.0?