Звісно, стріляти продовжують, сутички то під Донецьком, то під Маріуполем не припиняються, але людей гине на порядок менше — хоча втіхи від того, звісно, мало. Бої по всьому фронту можуть поновитися будь-якої миті. А поки встановилася бодай віддалена подоба тиші, хочеться поміркувати про війну і мир, точніше, про себе в цій гарячковій присутності війни та миру.

Гадаю, останнім часом хоча б дехто з моїх давніх, ще по хіпівській юності, друзів неодноразово відчував внутрішній дисонанс. У нас були гарні ідеали, один із найважливіших — відраза до війни, пацифізм, оце знамените «займайтеся коханням, а не війною». Однак за ці дев’ять місяців в Україні спочатку уряд воював із власним народом, потім всі ми отримали війну вже по повному розряду, зі вторгненням іноземних військ. Тож треба приймати якийсь бік. Робити вигляд, що нічого не відбувається і що ти над бійкою, не вийде. І як бути старому пацифісту?

Пригадую випадок ще з довговолосих часів. Якось уночі втрапили ми з друзями в халепу. Подробиці опускаю, одним словом, на нас напали троє гопників. Звичайна така, дрібна, але агресивна гопота. І в певну мить мені довелося з ними битися. Просто вхопити добрячого дрючка (точніше, вирвати його з рук одного з покидьків) і лупцювати наліво і направо. Не скажу, що досяг великого успіху, але трохи нахабства з тих істот збив, і в підсумку вся пригода закінчилася добре.

Уже повернувшись додому, побачив, що всі садна і подряпини в мене на спині (ну так вони зазвичай тільки ззаду бити сміливі), а також, що моя футболка розідрана майже на клапті. Хороша футболка була, біла. Із написом «мир» трьома мовами: «Мир Peace Paix».

Ті, хто урядував у нас до 21 лютого; ті, хто влаштував кривавий заколот на сході; ті, хто захопив наші міста; ті, хто стріляє всупереч перемир’ю, й ті, хто віддає накази про це, — така сама гопота, тільки з інакшим рівнем озброєності й влади. Головне, що вони хочуть забрати в нас — це не території. Це — нашу свободу. Бо свобода — справжня свобода, а не сваволя — шпану бісить. При свободі шпана живе убого або взагалі не виживає.

Власне, за свободу ми, патлаті, й виступали. Намагалися навчити її суспільство, котре вільним ніколи не було. Не знаю, чи навчили, але принаймні спробували.

Так що дивлюся я на теперішні події, пишу про них гнівні, патетичні або навіть войовничі відгуки, й інколи думаю, що колись же був я хіпі. А потім згадую, чому саме я ним був, і все стає на своє місце.