Вступна кампанія в українські вищі навчальні заклади не пройшла без дискримінації. Причому – офіційної. Так, низка університетів вимагала від абітурієнтів-іноземців документ про відсутність у них ВІЛ-інфекції. На законодавчому рівні цю дискримінаційну норму рік тому вилучили, але українські виші, очевидно, про це не чули. Фахівці ж відзначають – рівень стигматизації ВІЛ-позитивних людей в навчальних закладах залишається високим.

По наїждженій колії

В Україні раніше діяла постанова Кабінету Міністрів України № 1238, згідно з якою іноземні студенти, окрім медичного сертифікату про стан здоров'я, були зобов’язані подавати документ про відсутність ВІЛ-інфекції, якщо інше не передбачалося міжнародними договорами України.

Однак від 11 вересня 2013 року ця постанова втратила чинність. І вже в новому наказі Міністерства освіти і науки України (МОН) від 1 листопада 2013 року № 1541 дискримінаційну норму прибрали.

Утім, навіть поверхове ознайомлення із правилами прийому іноземних громадян різними українськими вузами – в усіх регіонах України – свідчить про те, що приймальні комісії не зважили на законодавчі зміни. Це і Одеський національний медичний університет, і Донецький національний медичний університет, і Львівський національний університет імені Івана Франка, і Буковинський державний медичний університет, і Національний медичний університет імені О. О. Богомольця. У деяких вишах, як, наприклад, у Харківському національному медичному університеті, зобов’язували цю довідку в перекладі на українську ще й завірити в посольстві України.

Вимагати таку довідку – щонайменше порушення статті 16 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ». Згідно з яким звільнення з роботи, відмова у прийнятті на роботу, відмова у прийомі до освітніх, медичних закладів…, а також відмова у наданні медичної допомоги та соціальних послуг, обмеження інших прав людей, які живуть з ВІЛ, на підставі їх ВІЛ-позитивного статусу… на цій підставі забороняється.

Фахівці кажуть, загалом же в Україні «практикується» дискримінаційне ставлення до ВІЛ-позитивних людей, незважаючи на чинний Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який забороняє будь-яку дискримінацію.

«Відповідно до вимог законодавства роботодавець не має права запитувати інформацію стосовно ВІЛ-статусу. За винятком, на даний момент, призову на військову службу або вступу до військового навчального закладу. Всі інші навчальні заклади не можуть вимагати таку довідку», - прокоментував голова Державної служби України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань Володимир Курпіта.

Те, що вимога надання довідки про відсутність ВІЛ-інфекції є дискримінаційною, переконана і Олександра Свердлова, експертка проекту «Без Кордонів», учасниця Коаліції з протидії дискримінації. Однак вимога довідки – це лише верхівка айсеберга, більша його частина схована в чинному законодавстві, наголошує експертка. Так, на даний момент діє постанова Кабміну № 437 від 2013 року «Питання видачі, продовження дії та анулювання дозволу на застосування праці іноземців та осіб без громадянства». Там серед необхідних документів для отримання дозволу на працевлаштування іноземними громадянами є документ, виданий лікувально-профілактичним закладом про те, що особа не хвора на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інші інфекційні захворювання, перелік яких визначено МОЗ.

«Відповідно до цього переліку наявність ВІЛ-інфекції є підставою для відмови в іміграції. Це вказано і в законі про імміграцію», – зазначає Свердлова.

Подвійна стигматизація

Через стигматизацію в медичних установах іноземні студенти, які інфікувалися ВІЛ вже в Україні, відмовляються від лікування та обліку.

Волонтерка, яка допомагає людям виїжджати із зони АТО, Ярина Ковальчук каже, що серед евакуйованих є і ВІЛ-позитивні студенти з африканських країн. Про свій статус молоді люди дізналися вже тут. Дехто з них боїться повертатися додому, тому що в їхніх рідних країнах це вважається «страшним гріхом», наприклад, в Пакистані.

«Якщо вони і отримують АРТ-терапію, то неофіційно. Їм надсилають ліки з їхніх країн, тишком-нишком, в якихось багажах... Адже тут, в Україні, вони стикаються з подвійною стигматизацію: і як ВІЛ-позитивні, і як іноземні темношкірі студенти, які не знають української, а почасти й добре англійської...», - каже Ковальчук.

Згідно з відповідю МОН на запит на інформацію в Україні в 2012–2013 навчальному році навчалося 60,5 тис. іноземних студентів. Зазвичай вони сплачують подвійну суму контрактного навчання у вишах.

«Видається дуже дивним і нераціональним повне ігнорування МОН і державою взагалі проблеми захисту іноземних студентів. Вони є досить вразливою групою до дискримінації та злочинів на ґрунті ненависті. Більшість студентів є видимими меншинами, погано володіють мовою, не знають своїх прав. Серед упереджень проти іноземних студентів панує навіть ідея того, що іноземці «відбирають» місця на навчання в української молоді, що підсилює негативне ставлення до них з боку суспільства», - коментує Олександра Свердлова.

«Порадили» обрати іншу професію

Як виявилося, під дискримінаційну норму потрапляють не тільки іноземні студенти. Недавно Київське міське відділення ВБО «Всеукраїнська мережа людей, які живуть з ВІЛ/СНІД» (Мережа ЛЖВ) надавало юридичну допомогу ВІЛ-позитивному киянину, якому відмовляли у вступі в медичний університет через його статус.

«Обери собі іншу професію», - «радили» у приймальній комісії.

«Це порушення прав людини. У медичній сфері не може бути обмежень за ВІЛ-статусом», - наголошує Лада Булах, заступник голови координаційної ради з питань запобігання поширенню ВІЛ-інфекції при КМДА та виконавчий директор київського міського відділення Мережі ЛЖВ.

Тоді фахівці Мережі ЛЖВ відвідали керівників цього університету – спочатку їм відповідали, що хлопець не може бути хірургом.

«Гаразд, хлопчина не може працювати хірургом, та може бути чудовим дієтологом або іншим фахівцем, де немає ризиків. Але так рубати мрію молодої людини бути лікарем через її ВІЛ-позитивний статус?! Тільки коли поговорили з представниками університету, ставлення до цього хлопця і ситуації загалом змінилися. Зараз до нього нормально ставляться…», - каже Булах.

Експертка зауважує: хто, як не лікарі, повинні бути якнайкраще обізнані про шляхи передачі ВІЛ-інфекції. Однак страх живучий за браком інформації і через стереотипне уявлення про ВІЛ/СНІД.

«Рівень стигми у державних органах, навчальних закладах досить високий. Той хлопець – давно наш клієнт, який відвідував психотерапевтичні групи для ВІЛ-позитивних дітей. Він оптимістично налаштований, хоча трохи не відчуває кордонів: може, і не слід повідомляти всім про свій статус. От в його картці абітурієнта все червоним і розмалювали… Хлопчина щиро дивувався: «Чому мене не хочуть приймати, хоча я по всіх ЗНО проходжу?». Про конфіденційність говорити не доводиться... Уся кафедра знала, що до них вступає ВІЛ-позитивний абітурієнт…», – розповіла Булах.