Коли політична ситуація стає більш-менш стабільною, найскладніше — співвіднести часткове із загальним. Для України зараз на перший план виходять вибори, але залишається тим самим зовнішньополітичне тло — вкрай несприятливе. І виникає спокуса заспокоїти себе тим, що ворожа зовнішня сила сама собою відімре. Хоча такі люди, як Радослав Сікорський і Даля Грібаускайте, радять на це не сподіватися.

Та й у самій Росії багато хто тішиться ілюзіями. Ось думка одного інтелектуала: «Російська система, якою вона склалася тут у століттях разом з народонаселенням своїм «богоносним», реально не сумісна з сучасністю з її вільними людьми та їхніми правилами життя. Вона й раніше завжди цим страждала, й тому постійно закривалася від світу, а зараз, з приходом інтернету й усіх цих гаджетів, почувається, як Снігуронька на сонці».

Що ж, знову технологічний фетишизм — злякав Путіна гаджетом. Але головне — це дуже глибока помилка й фундаментальне методичне упущення: мовляв, є певна сучасність, під пекучими променями якої Росія, що живе минулим, тане, мов Снігуронька. А насправді у минулому опинився цивілізований світ, зіткнувшись з Росією, що пішла в майбутнє. Усе та ж лінійна логіка позаминулого століття, де минуле темне, а майбутнє світле. Та звідки всі взяли, що воно неодмінно буде світлим? Невже хлопчик з «Кабаре» нічого своєю піснею не роз’яснив?

Ще й на санкції є надія. Про санкції і їхні наслідки можна сперечатися, але не це найголовніше. На чому базуються очікування, що проблеми російської економіки спричинять зміну її зовнішньої політики, передусім щодо України? Якраз навпаки: слід чекати зростання агресивності й ескалації агресії. Нинішня війна породжена насамперед потребами внутрішнього управління, і її розширення буде відповіддю на економічні труднощі.

Подібна позиція — безумовно, загроза для свободи й демократії і в Росії, і в Україні. Але є щось серйозніше.

У нас дуже люблять спірне й достатньо давнє дослідження Арендт про походження тоталітаризму. Значно менш популярна книжка Бжезинського-Фрідріха, в якій говоряться неприємні речі про відповідальність демократії й породжених нею технологій масової комунікації. І про нетотожність тоталітаризму колишньої автократії, відмінності від неї. Навіть перший тоталітаризм, російський, кровно пов’язаний з самодержавством, не був його прямим продовженням, а встановився після короткого періоду демократії.

Путінський тоталітаризм — теж реакція на неспроможність російської демократії. Завжди й скрізь тоталітаризм не наслідок насильства, а результат консенсусу між владою та населенням (терміни держава і суспільство тут недоречні).

За всієї любові й поваги до покійного Єгора Гайдара вимушений визнати, що його інтелектуальна спадщина цілком відповідає рівню мейнстриму. Головне, звісно, це його безглузді думки про вирішальний вплив нафтових цін на політичні зміни в Росії. Але є й інше — теж цілком обивательські думки про «веймарську Росію».

По-перше, він пов’язував фашистську перспективу з маргінальними політиками, а не владою, не з Путіним, з яким у нього були давні зв’язки ще з пітерських часів. По-друге, у Гайдара була все та ж примітивна логіка: російських людей образили, скривдженість і таке інше. Гітлера теж так виправдовували. Ну, не виправдовували, пояснювали, але в таких випадках це одне й те саме.

Насправді, Гітлер і Путін ніякого шоку не лікували, й ніякої скривдженості як головного мотиву політичного вибору й політичної поведінки у німців і росіян не було, хоча в політичній демагогії фюрера й найввічливішої людини вона була і є. Набагато більшою мірою німці й росіяни були мотивовані розчаруванням у демократії.

Гітлер і Путін зробили інше. Вони не лише випустили на волю первісні інстинкти німців і росіян, а й легітимували, інституалізували дикунство, варварство, первісність.

Реакцією на неспроможність демократії української може стати згода на тоталітаризм окупаційний і колабораціоністський. Але виявитися вона може й у прагненні власного, національного авторитаризму. Останнє дедалі частіше спадає на думку під час спостережень за зростанням політичного насильства в Україні.

Побиття Шуфрича — ще один приклад русифікації української політичної культури. Нехороший поворот, панове українці. А головне — нічого це не змінить у правлячій еліті й рішеннях, що приймаються нею. Власне, це заміщення, компенсація, не більше. Дуже по-російськи: бояр натовпу віддавати. Путін це постійно практикує, але в іншій формі. А сутність одна. І найголовніше: вибір авторитарної моделі поставить хрест на європейській солідарності, війна з Росією з протистояння демократичної нації імперії, що відроджується, перетвориться на розбірки двох ворожих демократії режимів.

Можна було б, звісно, влаштувати провокацію, поговорити про вишистський варіант для України, про національний розвиток в умовах масового колабораціонізму. Але це було б абсолютно безпредметно. Те, що влаштовує Росія на де-факто відторгнутих землях з початку дев’яностих, абсолютно непорівнянне ні з організацією життя на окупованих нацистами територіях, ні з країнами танкового соціалізму.

Російська окупація не є альтернативним національним розвитком. Це взагалі не розвиток, це взагалі не життя. Насилу уникаю мату — тут усе описується одним словом. Гнійники в Абхазії, Придністров’ї, Південній Осетії, таджицький наркотрафік, навіть, якщо підемо далі, доля Афганістану — все це показує, до чого веде російська окупація.

Колабораціонізм існує завдяки тому, що надає колаборанту деяке просування: збагачення, підвищення статусу. Або є гарантією виживання й більш-менш стерпного існування. Але в російської окупації немає ніякої позитивної програми для населення. Раніше бувала, навіть у Афганістані була. Зараз немає.

Отже, демократія залишається для України єдиним способом національного виживання. Що ж до зміни еліт, то дозволю собі представити російський досвід останнього століття в спрощеній формі:

Підсумки жовтня-1917 в уявленні покоління переможців:

камергер — двірник Митрич, офіцер — офіціант у еміграції.

Боротьба за ідеали революції у велику сталінську епоху:

покоління переможців — могильники по всій країні.

Короткий модернізаційний період:

функціонер (будь-яке відомство) — олігарх

Відродження величі Росії:

олігарх — в’язень.

Устремління прогресивної громадськості в епоху відродження Росії:

олігарх — в’язень, функціонер — в’язень.

Ось і вся різниця. Виходить, що хоч якийсь розвиток був у проклятих дев’яностих. І саме за рахунок того, що не було ніяких люстрацій та інших розправ з колишньою елітою. А в нинішній Россі будь-яка співучасть в її оновленні, включаючи боротьбу з партією шахраїв і злодіїв і підглядання в замочну щілину, — це сприяння владі. Співучасть у відтворенні старої російської моделі, що не допускає стабільного розвитку.

Повторення цього оновлювального бігу на місці може стати ще глибшою русифікацією України, ніж нинішнє політичне насильство.