Нарешті світ почав говорити більш ясно відносно агресії Путіна щодо України. ПАРЄ фактично визнала у своїй моніторинговій резолюції, що в Україні воюють російські війська. При цьому в ключовому реченні цієї резолюції все одно зроблений акцент на те, що Росія допомагає "в тому числі прямим військовим втручанням повстанцям".

Тема плутанини з "повстанцями" потребує особливого акценту. Ніяких повстанців на Донбасі немає. Є завербований російською агентурою прошарок асоціального елементу, який був використаний для дестабілізації ситуації в українському регіоні. Це був один із етапів російської інтервенції.

Саме термін "інтервенція" має бути окремо озвучений світовою спільнотою. Поки ж вона його уникає, зміщуючи акцент на начебто внутрішній конфлікт в Україні, до якого лише долучилась Росія. При цьому Парламентська асамблея Ради Європи вимагає від Росії припинити надання такої допомоги "повстанцям".

Вже півроку триває інтервенція Росії, вже втратила Україна частину своїх територій, вже полягли на нашій землі тисячі українців від куль російських автоматів, а Європа досі просить Росію не продовжувати роздмухувати ситуацію і намагається не образити Путіна різкими формулюваннями. Та що Європа.

Подруга, яка наразі мешкає в Нью Йорку, здивувала мене фотографією із їхнього метро. На ній був зображений постер з анонсом фільму "Сирія, Україна... Хто наступний?". І допис: «унікальні матеріали із країн, які перебувають в стані громадянської (!) війни». Здивовані? Випадковість? Неточність? Тенденція! Інформаційна тенденція, яку вміло проштовхує Путін. І робить це не тільки в дрезденських газетах, а вже навіть у глибинах американських підземок. Скоро звичайний американець буде мені - луганчанину - розповідати, що на власні очі бачив в кіно, як до мене в подвір’я прилетіла міна від сусіда, а не з російського міномета.

В той же час Міністр оборони Гелетей натякає на можливість четвертої хвилі мобілізації, хоча говорити про неї рано, бо у нас перемир’я, але бути готовим треба. Що ж, виходить, рано говорити, але все одно говорить, підготовлює. Міністру ясно, що Росія не заспокоїться і наперед треба заготувати ще пачку паперу для чергових перемовин і "перемир’їв".

Хоча ні, все ж таки на початку хоч би для виду треба буде таки провести мобілізацію. На жаль, остання не вплине на співвідношення сил між Україною і Росією. І головне - не вплине на якісні зміни в армії, які вже почали відбуватись природнім шляхом і не завжди в хорошому напрямку. Дедалі частіше почали звучати тривожні повідомлення про відсутність дисципліни в батальйонах. А з цим явищем боротись буде найскладніше. Потрібні авторитети, лідери.

І вони з’являються, але тільки кому вони зрештою мають бути підлеглими? Колишньому міліціонеру Гелетею? Негативні явища в армії будуть посилюватись, поки над батальйонами не буде єдиного авторитета, яким уже не стане ні Гелетей, ні навіть Президент (про те, що треба робити ставку на солдата, я писав із блокадного Луганська ще в червні).

А починати треба з голови, яка має розуміти, відчувати процеси в армії і бути частиною середовища, а не штучною надбудовою. Реформи, перебудови військових структур з перепорядкуванням та фільтрацією - це механічні методи. Якісні ж заходи в такому середовищі мають походити із природніх тенденцій народжень авторитетів.

Їх треба плекати і вести до певних ланок. Це тонка, але найважливіша сфера роботи. Але, здається, що саме слово "авторитет", яке наразі перегукується з нині популярним терміном пасіонарність, вже декого лякає. Поки керівники держави будуть вибудовувати навколо себе мури "своїх" і "довірених", відмежовуючись від небезпечних, конкурентних вітрів, влада буде танути на очах. Є досвід Ющенка, є досвід Януковича. Принцип "свій до свого по своє" може зіграти злий жарт з нашим президентом в період корінних історичних зламів. Ми бачимо, як верхівка обгороджується, ізолюється, поринаючи навіть чисто психологічно в якісь свої сфери. Принаймні так видно людям. З низу.

І в цих низах вже клекочуть нездорові процеси, які підбурюються класичними і вже навіть не цікавими провокаціями. Традиційно падають Леніни, систематично заштовхують у баки зі сміттям проросійських політиків. Після падіння Леніна в Харкові, тільки лінивий не виступив щодо цієї події. А потім Леніни почали падати як доміно, що й перестали вже відволікати на себе увагу. Щоправда, за цим ленінопадом якось зам’ялась тема самого факту того, що Компартія преться зі своїми копитами до Верховної Ради, та ще й заявляючи, що Київ винуватий у війні на Донбасі. Враховуючи те, що в столиці досі ведуть активну роботу комуністи з так званим "Опозиційним блоком", можливо, на Києві таки дійсно лежить певна провина.

Ну, а особливо в плані участі у вуличних виставах відзначився Нестор Шуфрич. Є місто, яке він буде бачити уві сні ще довго - Одеса. Правда, одним оком. Багато сказано про нецивілізованість розправ над такими, як Шуфрич.

Так, нецивілізоване поки що у нас суспільство. Але першою ознакою його нецивілізованості є сама наявність у політикумі таких персоналій як Шуфрич.

А поки його товкли в пику незрозумілі люди перед телекамерами, якось забулось про те, що в цю ж мить одному із хлопців на Донбасі відрізали палець і перебили коліна. І це лише один із тисяч прикладів.

Чи часто згадуємо ми про ці факти? Чи стануть вони черговою кричущою темою телеефірів Савіка Шустера? Куди "смотрібєльнєй" побите обличчя "опозиційного регіонала", яке вже повним ходом тиражується в російських ЗМІ. Не здивуюсь, що з часом в метро Нью Йорка буде висіти його портрет з написом - жертва громадянської війни в Україні або уцілілий свідок лютих розправ українських націоналістів.

Дехто сумлінно працює в цьому напрямку, поки ми з острахом чекаємо того, що вже відбувається повним ходом незалежно від кількості підписів під не такими вже й мирними "меморандумами".

Війна триває. Триває по всіх фронтах, в тому числі і інформаційних. І поки ворог нас лупить від «ватніковського» радіо в Луганську до американського метро, ми зазнаємо інформаційних поразок навіть у баках для сміття.