У своїй недавній статті «Уникнути Афганістану-2» в російській газеті «Ведомости» відомий політолог Сергій Караганов, виразник думки певних кіл кремлівської адміністрації, заявив, що конфлікт в Україні розв’язаний США для того, щоб влаштувати Росії «Афганістан-2». При цьому він стверджує, що прямих доказів немає, а є лише непрямі. Він говорить про прагнення США «збити пиху з Росії», втягнувши її в конфлікт в Україні.

Для українського читача такі заяви справедливо виглядають абсурдними. До чого тут США, якщо українська Революція Гідності була повстанням суспільства проти наскрізь корумпованого режиму, який тягнув країну в економічну прірву? Чому автор ухиляється від, здавалося б, такого простого і очевидного пояснення і висуває складне і надумане? А справа в тому, що, як стверджував видатний економіст Джон Мейнард Кейнс, на практичних політиків серйозний вплив мають мислителі минулого. Ще він додавав дуже важливу фразу: «мають і тоді, коли вони праві, і тоді, коли вони помиляються». Які ж це мислителі, які помилилися, і які серйозно впливають на світових політичних лідерів, заручником чого стала Україна?

Це – Хелфорд Джон Маккиндер, який у своїй головній праці «Географічна вісь історії», що сформувала основи геополітичної науки, ввів поняття Хартленду (англійською Heartland – «серцевинна земля»), помістивши його в Росії. І вивів головний постулат своєї «науки»: той, хто володіє Хартлендом, той володіє і всім світом. І ось ця, так би мовити, теорія, оволодівши уявою політиків та їх радників, з’явилася і є причиною більшості конфліктів в сучасній історії. В тому числі і кривавого конфлікту в Україні.

Прихильником геополітики був і впливовий американський історик Артур Шлезінгер-молодший, який у своїй фундаментальній праці «Цикли американської історії» писав, що навіть якщо Америка стане Сполученими Соціалістичними Штатами, вона все одно продовжить боротьбу за нафтоносну Перську затоку і ворожнечу з Росією! Постулати геополітики поділяють Збігнєв Бжежинский, Генрі Кіссінджер, і, як ми бачимо, Сергій Караганов (далеко не останній політичний експерт Кремля).

Звідси логічно припустити, що цими «ідеями» керуються і головні світові політики, які довіряють своїм «радникам», в тому числі Володимир Путін. Чому ця теорія оволоділа масами і стала такою впливовою?

Падіння імперій

Тут слід звернути увагу на час її оформлення – 1904 рік. Це рік найбільшого територіального домінування Британської імперії. Швидше за все спритний царедворець Х.Д.Маккиндер (він входив в Таємну раду Великобританії – орган радників при королеві) висловив у своїй теорії якесь замовлення британських еліт того часу на подальше розширення імперії, підвівши під це «солідну теоретичну базу».

Надалі світова історія спростувала настільки абсурдні припущення геополітики. Питання розширення Британської імперії відпало. Вже до середини ХХ століття витрати з утримання Британської імперії для метрополії значно перевищили доходи від колоній. І британські еліти прийняли розумне рішення про розпуск імперії і запропонували налагодити взаємини різних частин колишньої імперії у формі міжнародної політичної мерітократії – Британської співдружності.

До речі, в сучасній історії Британської співдружності є дивовижний факт. Це коли Мозамбік і Руанда (ніколи не входили в Британську імперію) попросили прийняти їх у Співдружність (1995 і 2009 роках відповідно). Тобто ми бачимо на цьому прикладі, що політика Співдружності зовсім не схожа на те, що рекомендував робити Х.Д.Маккиндер, розуміючи здійснення «контролю», виключно, як «підпорядкування» слабкого політичного формування сильному.

Зростання економічної глобалізації кінця ХХ – початку ХХІ століття підтвердив той факт, що нації домагаються процвітання не в результаті приєднання нових територій, а в результаті правильної торгової і промислової політики. Приклад: Південна Корея – одна з найбідніших країн світу ще в 60-і роки минулого століття, почала проводити ефективну промислову політику за підтримки західного світу, насамперед США, і зробила дивовижний ривок у своєму економічному розвитку.

Хіба підтримка, яку США і країни Західної Європи надали Росії (яка сама, підкреслимо це, тоді відмовилась від тоталітарної економіки) в 90-х роках, була спрямована на підпорядкування Росії? Хто ухвалював рішення про руйнування компанії ЮКОС у 2003 році та про створення неконкурентного блоку державних компаній в нафтогазовому секторі країни, що призводить до падіння економічних показників компаній цього сектору? Хіба західні експерти радили це робити? Ні. Всі проблеми створює собі російська еліта сама, але ніяк не Захід. І тепер ці проблеми самим безпосереднім чином позначаються на Україні.

На жаль, треба визнати, що західні експерти-аналітики, які мислять у категоріях геополітичної лженауки, теж внесли посильну лепту в існування у свідомості російських еліт спотвореного уявлення про те, як дійсно відбуваються процеси у світовій політиці. Такі російські геополітики, як Олександр Дугін (найбільш одіозний із них), Наталія Нарочницька, Сергій Караганов, які розділили ідеї Х.Д.Маккиндера, бентежать розум чільних політиків Російської Федерації, в тому числі і президента Росії Володимира Путіна, пропонуючи їм вирішувати надумані проблеми, які аж ніяк не викликані реальними діями західних політиків. Як не повірити цьому, якщо це підтверджується цитатами з праць західних геополітиків, в тому числі і сучасних.

І не важливо, що цю думку вже не поділяють лідери найбільших світових держав, що не є їхньою практикою. Адже приємно думати, що всі твої проблеми викликані не неефективною економічною політикою, а змовою еліт Заходу. Заходу зараз не потрібен ніякий контроль над Хартлендом. Всі питання по забезпеченню своїх енергетичних інтересів Захід вирішує з Росією на основі взаємовигідного торговельного співробітництва. І він не збирався нічого міняти, якщо б Росія сама не пішла на конфлікт і розрив відносин із ним.

Інша Росія

Які з цього випливають висновки для українських еліт? Вони такі: сучасні російські політики і ті, які прийдуть їм на зміну, будуть ще довго керуватися цією геополітичною доктриною при ухваленні практичних рішень. Українські еліти повинні враховувати цей факт, від якого нікуди не дітись. Та й будь-яка міжнародна політика української влади повинна враховувати ці «геополітичні фобії» російських можновладців. Однак це не означає, що треба йти у них на повідку. Українській владі потрібно жорстко і послідовно відстоювати свій вибір західних цінностей як ключового фактора в політичному та економічному розвитку країни.

Разом з тим, хоча безумовним союзником і партнером України є, перш за все, західні державні та приватні інститути, треба не забувати про «іншу Росію». Але не «Іншу Росію» Едуарда Лімонова, а тієї частини Росії, яка розвивається в унісон з провідними світовими трендами розвитку: політичними, гуманітарними і технологічними. Рано чи пізно (скоріше рано) лідери нової російської еліти прийдуть на зміну існуючого російського режиму, і тоді відносини Росії й України будуть радикально переглянуті. Химери «геополітичної науки» разом з їх носіями будуть здані туди, де їм і слід бути – на смітник історії.

Від якості цих майбутніх взаємин, які повинні початися вестися вже зараз між українськими і російськими політиками, підприємцями, діячами культури, які не сприймають того, що робить нинішня російська влада, не дивлячись на весь жах нинішнього стану відносин Росії і України, значною мірою залежить майбутнє Української держави.