Чи варто українській газеті відзначати день народження Володимира Путіна окремою публікацією? В усякому разі, це привід звернути персональну увагу на цю людину, що має сенс. Тим паче що солідні статусні політологи, аналітики й експерти публікують великі тексти з міркуваннями про путінський мачизм, комплекси, про те, як він загнав себе в безвихідь, не вирішуючи свої психологічні проблеми. Які, слід розуміти, і є головною причиною нинішніх бід.

Адже вчилися чогось ці люди. Утім вони знають, що роблять. Такі тексти – ходовий товар. І марно їм нагадувати про націленість всього суспільства, всієї політичної системи Росії на війну й захвати. Про особисту зацікавленість мільйонів людей і – що набагато важливіше – вузького кола тих, хто приймає рішення, – в продовженні  й розширенні експансії, в проведенні політики, що веде до деградації росіян і Росії.

«Проклятье войне! Она отняла наши силі». Ці рядки є в одному з варіантів тексту на музику вальсу «На сопках Маньчжурії». Зараз, якщо співають, то зі словами «и справим кровавую тризну». А саме час пригадати про забрані сили, тому що в Росії відбувається саме це – величезні сили, кошти, енергія кинуті на війну по периметру кордону. Так знищується російський потенціал розвитку – мирного розвитку в добросусідстві й співпраці.

Путін не стільки ініціатор і творець історичних змін, скільки їхній персоніфікатор. Докорінна ж зміна в тому, що росіяни повністю позбавилися колишньої миролюбної риторики, яка не була настільки вже пустопорожньою для попередніх поколінь правителів, які застали велику війну й прагнули її уникнути, навіть коли вони вели війни малі. Рік народження Путіна – деталь вельми серйозна. Звісно, не лише його. У правлячій еліті немає більше людей, які мають екзистенціальний досвід великої війни.

Немає таких людей і на Заході. Та, власне, вже ніде немає. Але там є інституалізована національна пам'ять – ось так можна назвати ставлення до повоєнної системи міжнародної рівноваги в цивілізованому світі. А у росіян її немає. Радянське заклинання «аби не було війни» на наших очах перетворилося на анахронізм. При цьому образ війни змінився докорінно. Залишивши осторонь усе те, що має відношення до мистецтва й гуманістичної традиції, зазначимо, що з часів фільму «Падіння Берліна» війна трактувалася просто: вождь – воєначальники – маси. Зараз уся велика війна зводиться в серіалах, бульварній літературі й жовтих ЗМІ до однієї великої спецоперації чекістів, яким трохи допомагали військові розвідники й заважали фронтовики й трудівники тилу.

Путін показує народові шоу. Спочатку інформаційне мовлення злилося з серіальними бойовиками, потім актори, які створюють типажі гламурних чекістів, поїхали воювати до Донбасу. Щоправда, після перемир'я. Президент Росії виступив у ролі продюсера й постановника багатожанрового політичного шоу. Така тепер природа його влади.

Тут інші голоси лунають. Це ж все безумство! Це ж не розумно! Це ж шлях у минуле!

Ні, панове, це ось такий шлях у майбутнє, загальне для всього світу. Схожість з минулим є, але відмінностей більше, і кількість їх зростатиме. Хто б міг собі уявити ще кілька років тому, що так легко й просто можна відняти частину території в сусідньої держави, вторгнутися в її межі й обнулити НАТО, ЄС і ООН?

І це лише початок. Міркування про те, що всі імперії розвалюються, бо такий «закон цивілізації» – дієвий засіб проти ядерного шантажу. Ще вигук «як вам не соромно!» вельми ефективний.

Продюсер зумів уразити світ новизною, і найближчим часом у нього буде монополія на ринку політичних шоу. Учора Путіну виповнилося 62 роки, тобто стільки, скільки виповнилося Сталіну в грудні 1941-го. Попереду в того була перемога у війні, депортації народів, великі будівництва комунізму, переділ Європи, війни в Ірані, Китаї, Кореї, атомна бомба, нові репресії.

А зараз, за нинішньої медицини, за нікчемних західних лідерах, за згуртованого населення, за новітніх технологій, якими влада володіє краще за своїх критиків, за газової залежності Європи, за найбоєздатнішої армії на континенті, якщо не в світі, за ядерної зброї й готовності її застосувати, а головне – за наявності політичної волі, якої немає в жодного західного політика, – та Путін гори зверне! І якщо навіть його замінять кимось іншим, альтернативи нинішній політиці поки не видно.

В Україні чується абсолютно російське: перемагають не зброєю, а інтелектом і душею. Не сперечаюся, погоджуся. Але пригадаймо, що в програній Україною війні зброя була така ж, що й у агресора. То що ж він переміг інтелектом і душею?

Так, інтелектом і душею, як до того він переміг демократію в Росії, тому що виявився розумнішим і натхненнішим за противників. І зумів добитися тоталітарного натхнення у населення. А натхнення свободи ні колишня влада Росії, ні нинішня опозиція й не намагалися добиватися. Навпаки, вважали його небажаним, гасили, як могли.

Не здивуюся, якщо Путін знову стане людиною року за версією «Time». Зараз він єдиний у світовій політиці, кому підходить визначення «дійова особа», актор. І автор багато чого нового й виняткового. Усі інші – бек-вокал і підтанцовка. Що союзники, що противники

А чому ні? Ось, будь ласка, журнал «Time», 2 січня 1939 року.

«Фюрер німецького народу, Головнокомандувач німецької армії, флоту й ВПС, канцлер Третього рейху гер Гітлер зібрав плоди амбітної, непримиренної, нещадної зовнішньої політики, яку він вів упродовж п'яти з половиною років. Він порвав версальський договір на шматки. Він знову озброїв Німеччину до зубів – або майже до зубів. Він викрав Австрію, на очах нажаханого й, мабуть, безсилого світу.

Усі ці події стали шоком для націй, які всього двадцять років тому перемогли Німеччину на полі бою, але ніщо так не жахнуло світ, як нещадні, методичні, керовані нацистами події, які влітку й ранньої осені призвели до загрози світової війни через Чехословаччину. Коли Адольф Гітлер без кровопролиття звів Чехословаччину до статусу маріонетки Німеччини, добився кардинального перегляду європейських оборонних союзів і отримав свободу дій у Східній Європі після гарантій невтручання від Англії (а потім і Франції), він, без сумніву, став  «Людиною року-1938».

На відміну від Сталіна й Гітлера, Путін майже не вдавався до насильства всередині країни. Десятиліттями кілька поколінь жили у вигаданому світі, з вигаданою історією. А потім стало можливим жити у світі, де існує кілька картин світу. І суспільство саме віддало перевагу новим вигадкам, новій фантастиці. Адже досі нічого особливо не заборонено й не прикрито. Немає альтернативи на телебаченні, але є в соціальних мережах. Люди все можуть читати, про все дізнаватися. Поїхати до України й подивитися, що там відбувається, можуть. Отже, розіпнуті хлопчики й трупи, згвалтовані київською хунтою, – вільний вибір вільних людей.

І тому Путін – це Росія. А Росія – це Путін. Ім'я Путіна може мінятися, суті справи це не змінить. Шоу триватиме. Поки це шоу.

Росіяни підтримали агресію проти України й конфронтацію з усім світом. Пишаються загибеллю своїх близьких на війні. Не обурилися тим, що їхні пенсії пішли на Крим і на підтримку правильних корпорацій. Залишили без уваги компенсацію з бюджету власності, втраченої друзями Путіна за кордоном. Отже, в нинішніх випробуваннях народ і партія єдині. Такої консолідації еліт і населення, такої згуртованості суспільства ніколи не було в російській історії. І все це без репресій, без залякування, без підкупу, щиро, не за страх, а на совість. Як на концерті поп-зірки, квитки на який коштують дорого й куплені в борг, повертатися додому в натовпі буде важко й довго, вранці на роботу, але поки публіка заведена.

Висновок же на майбутнє простий: у разі великої війни в Росії не буде мирного населення й цивільних цілей.

Але великої війни й не передбачається. Буде інше – політики та народи шукатимуть своє місце в шоу Путіна, відмовитися від цього не буде ніякої можливості.

Не буде, якщо залишатися в рамках, які політики й народи самі окреслили собі. Адже путінське шоу не спростовує старої істини: з політиками, націями, людьми можна поводитися так, як вони самі це дозволяють. Росіян це теж стосується.

Щоправда, часто не дозволити означає загинути. Лише здатність гинути й може зупинити це шоу, якщо проявлять її не окремі герої, як теж часто бувало, а згуртовані й солідарні нації. Таке теж бувало.