Кілька років тому почув одну фразу. Вона – про політику США в Афганістані. І звучить приблизно так: ми витратили 1 мільярд на війну і не знайшли 1 мільйон на будівництво шкіл.

Наслідок подібної політики відчуває увесь світ.

Україні варто було б повчитися на помилках інших. Але здається, що ми будемо набивати гулі на своїх помилках. На Донбасі.

8 жовтня мені довелося побувати в одній зі шкіл Краматорська. Українські бійці попросили зробити сюжет про благодійну місію. Зв'язківці з Вінниччини передали місцевим школярам книжки і листи від малечі з Вінниці.

Ось сюжет 5 каналу з цієї події:

Під час зйомок я вдивлявся в очі школярів: як вони сприймають ці вітання з Вінниці. В очах бачив зацікавлення.

Враження від школи: правильна українська школа. З почутого можна зробити висновок, що у дітей виховують любов до України.

Але чи усі школи Донбасу такі ж? У мене склалося враження, що це зразкова школа. У гарному розумінні. І було б добре, щоб усі інші школи були подібними. Але ось з цим питання.

Згадав матеріал своєї колеги з першого вересня з однієї зі шкіл Слов'янська. Там малеча закривала вуха, коли лунав український гімн. У віці 8-10 років вона вже не сприймає усе українське. Ненавидить гімн!

На одному з віче у Слов'янську ще у серпні почув виступ однієї жінки. Вона вимагали люстрації в освіті. Це дивно звучить для Києва. Але проукраїнськи налаштовані жителі Слов'янська висловлювалися словами цієї жінки: хто і чому вчить наших дітей? І як вирок вчителям: вони навіть рядки українського гімну не знають, то якої любові до України можуть навчити наших дітей?

У 22-ій школі Краматорську я розглядав усе, що висить на стінах. Серед великої кількості українських малюнків та гасел побачив фото футбольної команди "Шахтар" (Донецьк). На мить зупинився. Не тому, що я вболівальник київського "Динамо" з більш ніж 20-річним стажем. І не через складну історію стосунків двох клубів.

Я згадав президента ФК "Шахтар" Ріната Ахметова. І те, чим він зараз займається.

Останнім часом доводиться багато чути і читати про благодійність Ахметова. Він через благодійний фонд передає на Донбас гуманітарну допомогу.

Це справжня "риба" для знедолених жителів Донбасу. Але це не "вудка", яка допоможе їм самим змінити ситуацію.

"Вудки" можуть бути різними. Однією з "вудок" може і має бути виховання наступного покоління Донбасу. Проукраїнського покоління.

І ось подібні акції мали б стати масовими. Школярі Донбасу мали б познайомитися зі своїми однолітками з Вінниці, Києва та Львова. Побачити міста, де зараз відпочивають від терористів ДНР Ахметов та футболісти донецького "Шахтаря". Побачити, що там немає тих правосєков_бандерівців_фашистів, про яких партія Ахметова розповідала останні кілька років.

От тільки "пацики з 90-х" самі не хочуть вчитися. Замість витрат на освіту вони продовжують витрачати на "хлеб и зрелище". Невже хочуть Афганістану на рідній землі?