Нещодавно кілька українських ЗМІ опублікували лекцію відомого російського журналіста В.Познера, прочитану в московському ресторані з французькою кухнею, про причини й наслідки війни між Росією й Україною. У розлогому письмовому викладі загального осуду російської політики підкреслю два окремі виправдання. Російську агресію Володимир Познер пом’якшує двома фактами.

Мовляв, от якби НАТО саморозпустилося, як Варшавський Договір після розпаду СРСР, то був би мир і благодать на всьому просторі, що мається на увазі. І що американці, так само, як і росіяни, були готові розпочати третю світову війну під час Карибської кризи. Тобто В.Путін, як і Д.Кеннеді, жахнувся від припустимого виду чужих ракет під своїм вікном, тому потягнувся до зброї. Ось така байка від Володимира Володимировича не Путіна. Вона розказана людиною, якій довірено вести опозиційну передачу на популярному в Росії каналі. А у нас полюбляють відгомони таких передач поширювати тутешніми просторами, тому дозволю собі деякі коментарі.

По-перше, щодо НАТО, куди нам треба більше, ніж до Євросоюзу. Не всі знають, що до цієї гідної організації Радянський Союз  активно намагався влізти ще 1954 року. Сам В.Молотов подавав заявку й відстоював її в Берліні. Той самий Молотов, чий онук у російській держдумі паплюжить НАТО на чому світ стоїть, і на найвищому рівні. Але заявку не прийняли. Тодішній генсек Північноатлантичного союзу лорд і генерал Гастінгс Ісмей образно пояснив чому. «Не можна, — сказав, — запрошувати працювати в поліцію нерозкаяних грабіжників і вбивць». Він мав на увазі не лише порушення прав людини в СРСР і наявні там концтабори, тільки що знищені у фашистській Німеччині. Лорд натякав на дику блокаду західного Берліна 1948 року, влаштовану радянськими військами для провокації голодних бунтів. Жорстоке поводження з чужими та своїми військовополоненими й багато інших не миротворчих рис східних переможців фашизму. У 50-х роках симпатії європейців до своїх визволителів змінялися наростаючою боязню, тому допускати до оборонного союзу росіян не квапилися. СРСР відповів на ці побоювання створенням власного військового блоку, куди увійшли сім країн. 1955 року Варшавський договір лише народився, а 1956 року вже показав свої зуби в Угорщині. Потім і в інших країнах. 2005 року інститут національної пам’яті у Варшаві оприлюднив деякі документи з архівів ОВД. Серед них секретний план «Сім днів до річки Рейн», проект блискавичного захвату Австрії, Данії, Німеччини й Нідерландів із застосуванням тактичної ядерної зброї й багато інших зовсім не миролюбних намірів. У роки розпаду Варшавського договору мені доводилося бувати в штабах груп радянських військ, дислокованих у Східній Європі, де плани завдання превентивних ударів по країнах НАТО були розписані до найдрібніших подробиць.

На щастя, ОВД припинив своє існування. Хоча чинність договору продовжили 1984 року на 20 років, він не пережив 1991-й, і всі ми знаємо з яких причин. Чому ж НАТО, блок, створений для безпеки європейських країн задовго до появи Варшавського договору, має самоліквідуватися лише тому, що одна із загроз зникла за логікою історичного розвитку континенту.

ОВД до 1991 року проявила своє віроломне єство в багатьох країнах, отримавши стійку репутацію агресора з 1968 року. Блок НАТО вперше брав участь у збройному конфлікті 1992 року й сьогодні погоджується з тим, що був втягнутий у війну на Балканах. Тому твердження Володимирів Владимировичів Познера і Путіна про загрозу із заходу мають лише гіпотетичний характер. Солдати НАТО ніколи не топтали землю колишнього СРСР. Зате радянські війська наслідили в Європі скрізь, де не наражалися на відсіч.

Тепер про Кеннеді в розрізі Куби, й Путіна в проекції Криму. Якби зараз у Вашингтоні думали, як побудувати міст через Флоридську затоку для постачання харчів на Острів Свободи, я б погодився з товаришем Познером у його висновках. Але природа й урок Карибської кризи далекі від острівних тем. Куба була приводом зіткнення наддержав, керівники яких продемонстрували свій здоровий глузд на краю прірви. Джон Кеннеді прибрав свої ракети з Туреччини, Микита Хрущов вивіз свої з Куби. За що їх досі не люблять дряхлі яструби у Вашингтоні й молоді орлята у Кремлі. Час показав, мир на Карибських островах сприяв процвітанню туризму й розвитку плавального спорту серед кубинців. Усі пливуть до Америки. Величезна й потужна держава мирилася з існуванням біля своїх берегів крихітного острова з іншою системою цінностей. Якби Росія проявляла таку ж терпимість до своїх сусідів, то по Балтійському, Чорному, Каспійському й іншим морям пливли б до неї за щастям не лише росіяни, а й громадяни інших країн. А якщо не пливуть, а навіть навпаки, емігрують, то навіщо порівнювати Острів Свободи з півостровом окупації й насильства, яким зробила Росія етнічну батьківщину кримських татар і українську здравницю?

Питання до Володимира Володимировича не Путіна, який, звісно, знає правильну відповідь. Але користується радянською світоглядною калькою з приводу НАТО й баз США за правилами пропаганди російського ТБ. Сам він пояснює своє існування в ефірі так: «Звісно, мене можуть залишити як приклад — ось бачите, у нас же є свобода слова. Але можливо й ні, подивимося. І звісно, я сам розумію, що граю роль не зовсім просту, тому що можуть сказати, що я вводжу в оману — ось, мовляв, Познер же є, отже все непогано. Подивимося, це річ другорядна, й час покаже».

Зірки естради й ток-шоу в Росії полюбляють голосно оголошувати про те, що йдуть зі сцени, але десятиліттями залишатися на ній. Узяти того ж І.Кобзона, який об’їздив з прощальними гастролями ще СРСР. Володимир Володимирович Познер теж не раз прощався з глядачами, йдучи на спокій в образі противника режиму. Проте невідома сила щоразу запалювала його зірку на каналах, куди опозиціонери не допускаються навіть в освітлювачі. Що це за сила, знає третій Володимир Володимирович... Маяковський. Це він рівно сто років тому сформулював ідею про те, чому перед нашими очима виникають світила.

«Ведь,

если звезды зажигают —

Значит, —

это кому-нибудь нужно?

Значит —

 кто-то хочет,

чтобы они были?

Значит — кто-то называет

эти плевочки жемчужиной?»

А якщо так, то бути Познеру на радянсько-російському ТБ чи не бути, вирішено давно й не одним Володимиром Володимировичем. Ким саме, дізнаємося за перловими плювками в ефірі.