У житті варто брати приклад із справді класних, достойних людей. І наслідувати їх варто як у  моменти істини, так і в найбезглуздіші, але все одно радісні хвилини свого життя. Для мене майже беззастережним авторитетом є центральноєвропеєць Вацлав Гавел. Після прочитання кількох текстів і книжок про нього – найкращими авторами тут є Даніел Кайзер і Маріуш Щиґел – мені навіть хотілося бути схожим на цього авантюриста, улюбленця долі й жінок, письменника і політика, Президента, який зумів справді багато зробити для своєї країни.

Та хто ж не хотів би жити так, як старий Вацлав? Мова тут, звісно, не про тюрми й переслідування, передусім захоплення викликають інші його вибрики й примхи. У бідній комуністичній Чехословаччині молодий драматург Вацлав Гавел на пивзавод їздив на останній моделі Мерседеса – такі в нього на той час були закордонні гонорари. Спецслужби забирали його в тюрму не з партійних зборів чи окопів, а з ліжка коханки. Він вважав, що краще випити перед виступом, а не після, бо тоді краще й вільніше говориш. Став Президентом, урешті-решт. Словом, чим не приклад для наслідування?

А я завжди знав, що раз на життя доля дає нам шанс. Того разу вона зробила це на Міжнародному літературному фестивалі «Meridian Czernowitz» у Чернівцях, де живе багато моїх подруг і один хороший друг. Друг цей якраз перед фестивалем сходив на місцеве телебачення, а що все це відбувалося якраз після захоплення влади в країні регіоналами, то й питання, ясна річ, стосувалися політики. Зокрема, якраз напередодні Чернівецька міська рада відсторонила законно обраного мера й призначила в.о. «смотрящого» від донецьких. Мій друг за словами в кишеню не поліз, тож рішуче випалив: «Ноги моєї не буде в ратуші до тих пір, поки не відновиться влада народу!». Сказав – як зав’язав. А вся справа в тому, що того року поетичний фестиваль урочистий банкет з нагоди відкриття вирішив організувати якраз у затишному дворику чернівецької ратуші. Тож усі ми – учасники фестивалю – безтурботно пройшли всередину й почали наминати наїдки, запиваючи все це букетом напоїв, а мій принциповий друг залишився стояти на тротуарі перед входом у ратушу. Ноги його там не буде – тож стоїть, курить, чекає закінчення учти.

І тоді я доречно згадав про Гавела. Коли Вацлав став Президентом, йому довелося виконувати різні безглузді функції, як-от вручати нагороди митцям. А один відомий художник через якісь приватні й естетичні переконання (думаю, насправді тут замішана жінка) відмовлявся переступати поріг галереї, в якій проходило нагородження. Президент Чехословаччини Вацлав Гавел у цій ситуації не розгубився: взяв нагороду, сам вийшов з приміщення і вручив відзнаку норовливому митцеві вже за порогом. У результаті всі залишилися задоволеними.

Згадав я це, потім згадав свого принципового друга, правдоруба, палкого борця з антинародним режимом, який самотньо, як Дон Кіхот, стояв на тротуарі перед ратушею. Тоді тихцем, щоб ніхто не бачив, налив дві склянки віскі, поклав у кишеню апельсин і пішов за поріг цього збезчещеного храму демократії. Друг ледь не зронив скупу чоловічу сльозу, коли побачив, що гора сама прийшла до Магомета. Ми випили й закурили, апельсин віддали дітям. Той вечір був прекрасним і радісним. А все завдяки йому, Вацлаву.