На моїй пам’яті це перші вибори, на яких узагалі нема за кого голосувати.

Партійні списки – це ще півбіди. Вибираючи між ними, принаймні можна компромісити між тими, хто подобається, і тими, хто перемішався з тими, хто подобається.

А от мажоритарка – це повний аут. Рівень – нижче середнього. Як не фріки, то вискочки. На кожному окрузі. Або хворобливо-амбітні, або ніякі. Висуванці партій не витримують жодної критики. Це або люди, в яких горить маніякальне бажання нарешті омандатитись, або молодняк 23-27 років, який є відверто слабенький і тягне на рівень селищної ради.

Про старих мастадонтів-важковаговиків я взагалі мовчу. А от особливо лякає молодняк. Його апетит до ймовірного збагачення просто зашкалює. Я ще такого не зустрічав - щоб учорашні учасники Майдану так панічно вимріювали свою персональну розкіш та статусність. Це в них на рівні підсвідомої екзальтації. У цьому є щось глибоко перверзійне. Воно лізе з усіх дір.

Мені здається, що все це – тупик мажоритарки. Вона просто не має сенсу. Через неї партії добирають своїх кнопкодавів для майбутньої провладної більшості. Тому я не здивуюся, що 26 жовтня в нас буде рекордна кількість зіпсутих бюлетенів, розмальованих поганими словами. Реально нема за кого голосувати. Нема за кого - і все.

Політика змаліла остаточно. Це буде парламент змалілих, дрібних політиків. Яких обрали ті, що вважають себе великими. Люди щодня роблять великі вчинки - але проголосують за явний відстій. На кожному окрузі. Немає прямого зв'язку між громадянською свідомістю і голосуванням. Узагалі немає цього зв'язку. І тому я сприймаю ці вибори як ще одну фазу неминучої деградації політики. І виборці беруть участь у цьому - в ролі каталізатора.

Обираючи мізерію, пересічних і непримітних кандидатів, невиразних чи навпаки самовпевнених, - насправді занижується планка. Обираючи гірших, виборці позбавляють депутатів особливого блиску й культу.

Плюнути на майбутній парламент буде раз плюнути. Що й треба було довести.