Залишки і неліквіди збройних сил, що дісталися Україні після «чесного» розподілу майна СРСР, армією назвати було складно. По-перше, вони були російсько-радянською спадщиною, починаючи від покрою шинелі і закінчуючи становим поділом на вищі і нижчі чини. По-друге, все потрібне і важливе прибрала до рук правонаступниця справи Романових і Сталіна. По-третє, сама військова структура, яка пасувала для агресивної шостої частини суходолу, для локальної української держави була тягарем.

На жаль, у далеких від нас 90-х не знайшлося людей, спроможних критично оцінити непотрібні арсенали армійської вторсировини та застарілі військові доктрини. Суспільство опанували пацифістські настрої і реальні загрози, навіть після конфлікту на косі Тузла, вважалися малоймовірними. Ворожа команда воєначальників, яка прийшла до керування військовим відомством за чорних біло-блакитних часів, завершила процес його самоліквідації. Війну ми зустріли, беззбройними, схожими на селян західної Волині перед солдатами Наполеона.

У сфері оборони країна виявилася відкинутою назад так далеко, як у жодній іншій галузі. Замість наведення на цілі «безпілотників» і ракет із лазерними системами, наші захисники вітчизни рили лопатами окопи і намагалися пристрілювати по танках АКМи 1962 року випуску.

Тепер для повернення до XXI сторіччя належить мілітаризувати свідомість суспільства і вивести державні інститути з миролюбного сну, де одні дружні сусіди приймають нас до НАТО, а інші видають себе за братів. На жаль, небезпеки військового зіткнення з авторитарним сходом лише зростатимуть. На могилі Путіна ще прозвучать клятви про продовження маневрів і «навчань» в Україні, а для вступу до Північноатлантичного блоку знадобиться мати власну військову силу.

Перший крок до створення української армії ми вже зробили, позбувшись ілюзій і виявивши себе і ворога без камуфляжу та маскувальних мереж пропаганди. Але час робити й наступні. Очевидно, що Україна не зможе перейти до контрактних принципів комплектування ЗС. Питання не лише в браку грошей. Річ у довжині кордонів з Російською Федерацією. Організувати систему безпеки на лінії в майже 3,5 тис. км. (включаючи Придністров’я та Білорусь — військових союзників РФ) неможливо без участі наших громадян, які мешкають на цих територіях.

Сьогодні між народом і армією стоять військові комісаріати — органи, створені радянською системою для мобілізації населення і призову хлопців на військову службу. Вони — інструмент забезпечення призову, і непогано справлялися зі своєю роллю в тоталітарній державі. Військкомати діставали доступ до людських ресурсів, де б вони не перебували: у місті, селі, інституті, на підприємстві. Тепер же рудимент старого життя не справляється з новою роллю.

Приватний бізнес, відміна інституту прописки і демократизація суспільства зробили військкомати схожими на мисливців за головами часів, героїв фільму «Фанфан-Тюльпан». Офіцери цієї контори метушаться у пошуках рекрутів. Ті ж, ховаючись від призову, шифрують своє місце мешкання і змінюють номери мобільного телефону. Все просто. Як би голосно ми не скандували «Народ і армія — єдині», які б суми не жертвували на оборону, стосунки збройних сил і суспільства мають бути виправлені на рівні державної політики. Непристойно офіцерам розшукувати в хатах хлопців для служби, а їм ховатися зайцями в полях.

Але, перш ніж говорити на делікатну тему обов’язку і умов його виконання, варто знайти підказки в часі, коли мирний устрій життя змінюється на військовий. Для однієї людини — це момент призову, для регіону — система заходів командування і місцевої влади — мобілізація.

На початку літа цього року Одеське летовище, об’єкт підвищеної уваги противника, майже місяць було не захищеним. Не спрацювали штаби і місцева влада. Та й не могли спрацювати, бо система оперативної взаємодії місцевої адміністрації і розташованих на її території військ, ніколи не випробовувалася навіть на рівні сповіщення.

Гадаю, що і сьогодні глави державних адміністрацій не оцінюють мобілізаційних ресурсів своїх регіонів і рівня бойової готовності дислокованих там військ. Поки що вони керуються залишками старої системи, а до нової руки не доходили.

Прорахунки на мобілізаційних напрямках мультиплікувалися на призовних. Чому, непридатні за станом здоров’я і військової підготовки молодики, які не хотіли служити у війську, раптом опинилися на передовій замість професійно підготованих офіцерів, які добровільно прийшли до військкоматів? Парадокс для стороннього погляду, не є несподіванкою для людини з системи.

Військкомат і військові частини діють за затвердженими інструкціями і законами і не можуть призвати та озброїти всіх, хто бажає, а тим більше сформувати нову «штатно-організаційну» структуру в армії. Якби у нас були законодавчо затверджені мобілізаційні плани на різні випадки загроз, і розширені за ними до урядового рівня повноваження Генштабу, тоді інша річ. Але психологія непротивлення злу проникла в усі пори суспільної системи. Вона влаштовувала всіх тих, хто «косив» від армії і, хто косив саму армію.

Свідомо чи несвідомо ми прибирали воєнні аспекти з економіки і політики. Путінська Росія, яка стимулювала цей процес, у той же час, збудила країну від солодкого пацифістського сну. У школах розпочали усвідомлювати користь уроків з першого надання медичної допомоги.

В інститутах виявилася неспроможність військових кафедр, які замінють потрібних солдатів на непотрібних офіцерів запасу. У державному апараті виникли думки про реорганізацію всього військово-політичного устрою життя. Час миру за наш рахунок підійшов до кінця.

Всі ми почали усвідомлювати наростаючу потребу в захисті країни. Зараз не є важливою форма реалізації бажань. Звичайно, краще й дешевше будувати збройні сили з НАТО. Але готуючись до вступу до оборонного союзу, не варто розслаблятися, краще порох тримати сухим.

Армія — не лише організація, укомплектована технікою, озброєнням і особовим складом. Це, в якійсь мірі, частка кожного з нас. У ній наші надії на спокійне життя, наші діти, наші податки і наші емоції. Медики та психологи знають: відчуття небезпеки мобілізує сили здорового організму, і навпаки, пригнічує хворих тілом і душею. Зараз українська армія тестує державу і суспільство на етичну і фізичну придатність. Зможемо захистити себе, зможемо і все інше!