Довго-довго-довгожданий мій текст про долю батальйону "Прикарпаття". Того самого, на який вішали іловайських собак.

Батальйон "Прикарпаття" офіційно припинив існування. Близько ста добровольців, які проходять підготовку на полігоні Рівненщині, продовжать службу у 15-му батальйоні 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Разом із бійцями 5-го БТО сюди ж переведено і рештки особового складу 51-ї механізованої бригади, раніше розпущеної указом Президента України Петра Порошенка. За десять днів хлопці вирушають в зону АТО на Донбас.

Я думаю, першопричини їх утечі з зони АТО заховані тут. Погана робота військкоматів, галіма підготовка, бездарне командування...

"Батальйон "Прикарпаття" не складається з добровольців у класичному розумінні. Можливо, і намагалися створити його з добровольців, але їх було людей сімдесят п'ять з 420. Уявіть собі, там було лише 20% добровольців, а всі інші були мобілізовані, призвані й відібрані військкоматами.

Які це були люди? Буду чесним: у переважній більшості випадків їх підбір бажав кращого. Люди часто не мали ані навичок, а ні психологічної підготовки до війни, тобто не відповідали званню захисника Вітчизни. Лише в моєму взводі із двадцяти п'яти осіб – п'ятнадцять хотіли додому. При цьому зважте на момент, що їх ще у військкоматі переконували, що служитимуть вони лише на території області, і ні в які зони АТО не поїдуть. Від цього треба й відштовхуватись.

Що таке добровольчий батальйон, як "Дніпро-1" чи "Айдар", де хлопці свідомо йдуть у бій – а що таке батальйон, де із чотирьох хлопців троє панічно хочуть додому? Тяжко ж так воювати.

Друге: ми прикривали Іловайськ, щоб російські регулярні війська й сили найманців не проривались далі в тил. Можливо, з боку воно так і виглядає, що якби ми стояли там і не рушили з місця, то це зупинило б якийсь наступ. Але насправді було не так. Наші п'ять блокпостів були розкидані на відстані п'ятдесяти кілометрів. Противник без проблем міг обійти наші блокпости й покласти нас потім"