У одному гумористичному шоу, яке ми тут не рекламуватимемо, якось поставили вельми оригінальну сценку. Перехожим на вулицях запропонували висловитися на тему, як вони ставляться до введення податку на бідність. Питання виходило з того, що, якщо парламентарі обговорюють введення податку на багатство і розкіш, то можна ввести і податок на бідність. (Звісно ж, як здогадався читач, це цілком вигадана новина). Що цікаво, дехто критикував, а дехто навіть схвалював вигадану ініціативу щодо податку на бідність, проте ніхто не відзначив відвертої абсурдності самого твердження про можливість такого податку. Вочевидь, в нашій країні вже давно ніхто і нічому не дивується.

Проте жартівлива пропозиція введення податку на бідність спонукає нас до вельми більш серйозних розмислів. Адже, як відомо, за різними оцінками, до 30% громадян в Україні живуть за межею бідності. 90% національного багатства належить 5% відсоткам населення країни. Відповідно, решта 95% мають лише дірку від бублика. Словом, в країні нинішнього олігархічного формату абсолютна більшість людей не живе, а виживає. Ба навіть животіє.

Що ми хочемо цим сказати? Передусім те, що фактично податок на бідність вже існує. І ним обкладені 95% громадян, які не мають доступу до використання національного багатства. Тим більше ним обкладені ті громадяни, які живуть за межею бідності. Бо саме на них лягає основний тягар існування держави, суспільних і особистих витрат, тягар витрачати гроші, яких не вистачає на життя, а часом і зовсім немає.

Звісно, податок на бідність існує не як інституціоналізований, оформлений законодавчо і процедурно механізм збирання грошей. Вочевидь, немає в країні закону про такий податок. Звісно, він не прописаний у Конституції, у жодному законі чи іншому нормативно-правовому акті. Ні, він ніде не прописаний і про нього ніде не сказано. Він просто існує фактично, на практиці. І з цією практикою стикається щодня ледь не кожна людина, ледь не кожна родина, ледь не кожен мешканець міста, села чи селища, поза залежністю від того, живе він на Заході чи Сході, Півночі чи Півдні країни, на Кримському узбережжі, у столиці чи на Наддніпрянщині. Він існує і стосується кожного, бо кожного зачіпає і оббирає.

Функціонує податок на бідність через безліч механізмів – інфляцію, ціноутворення на товари першої необхідності, продукти харчування, найбільш потрібні людям ліки. Він функціонує через коливання курсу долара та курсів інших іноземних валют, через стрибки на біржах та зміни у курсах акцій, через наслідки фінансових крих. Проявляється він у подорожчанні товарів і хабарництві в державних установах, у безробітті та соціальній незахищеності. Звісно, повторимося, цей умовний податок ніде не прописаний. Він діє непомітно як «невидима рука ринку».

Проте про все по порядку. Судіть самі. Формально інфляція у нас щороку рідко перевищує 9-10%, а у кращі роки і зовсім зменшується до 5%. Однак більшість незалежних агенцій твердять, що реальна інфляція становить щороку 20% або навіть 25%. Звідки береться така разюча різниця? Справа в тому, що офіційна статистика послуговується обчисленням цін на всі продукти, які виробляються в країні – у тому числі, цін на метал, вугілля, кокс, вантажні залізничні перевезення, бетон і авіаційні двигуни. Реальну ж інфляцію, яка стосується населення обчислюють з цін на товари першої необхідності і продукти харчування – хліб, крупи, картоплю, інші овочі, предмети гігієни, найбільш потрібні предмети одягу. На них, звичайно, ціни зростають швидше.

А тепер подумайте, скільки металу, бетону і авіадвигунів ви купили протягом року? Правильно, ніскільки. А от продукти ви купуєте щодня, предмети гігієни – щомісяця, щось з одягу – в середньому десь раз на три місяці. Тому зростання цін на ці товари лягає саме на вас. На нас. На кожного, з описаних вище 95% громадян. Тому інфляція, знецінення грошей і зростання цін – це перша і, мабуть, найважливіша складова податку на бідність. У черговий раз повторимося, це ніде не записано, проте постійно нас стосується.

Інший приклад оббирання людей, який ми умовно назвали «податком на бідність» – коливання курсів іноземних валют. Адже саме від курсу валюти залежить ціна на товари, які ми імпортуємо, ввозимо з-за кордону. Якщо дорожчає долар, дорожчатиме побутова техніка, комп’ютери, телевізори, аудіо-програвачі – словом, все, на що може дозволити собі назбирати гроші (підкреслимо, саме назбирати, а не одразу купити з зарплати) пересічна людина.

Тут варто додати, що олігархи та й навіть бізнесмени середньої ланки часто знають або хоча б можуть передбачити курсові коливання, тому вони є більш захищеними від їхніх руйнівних наслідків для економіки в цілому і добробуту кожного окремого громадянина зокрема. А от пересічні люди цього не знають. Тому в один «прекрасний» день людина, яка збирала гроші на новий холодильник, може прийти до магазина і з’ясувати, що цей холодильник вже став у півтора рази чи навіть удвічі дорожче. В один «прекрасний» день ви можете з’ясувати що на 30% зросла сума виплат за взятим вами кредитом. І від цього неможливо втекти. Від цього ніхто не є захищеним, і передусім – найменш заможні громадяни. Це вже друга важлива складова економічного явища, яке ми назвали податком на бідність.

Перераховувати механізми обкладення нас цим нібито міфічним, проте відчутним кожному, податком, можна нескінченно довго. Адже в країні, де важелі соціального захисту не діють, під це неформалізоване оподаткування підпадають майже всі. І поки ми не змінимо філософію нашого ставлення до процесів і інститутів у країні – до влади, бізнесу, законів, виборів, до всього – ми будемо платити податок на бідність. Найгірше же те, що ми самі наразі не готові до таких змін. Для того, аби щось міняти, потрібно розуміти, що змінюється, як змінюється і що ми прагнемо отримати у кінцевому результаті. Ми ж поки не маємо ані запиту ані пропозиції змін. І тим паче у нас немає бачення їх механізмів. Тому залишається платити…

 

Алексей КРАСНОПЕРОВ