Те, що відбувається сьогодні, це не проблема персон – це проблема системи, – рефрен передвиборчих виступів чи не всіх кандидатів у владу, серед них і яскравих представників тієї ж таки системи, на яку прозоро натякають. Спочатку ці натяки, нагадаю, стосувалися перспектив зміни механізму виборів, – локальної проблеми, яку, врешті, чомусь всі дуже швидко і твердо забули. 

Забув і президент – великий прихильник ідеї, однак за часів, коли ще не був президентом. Тепер він явно не договорює, бо якщо серйозно вести мову про реформацію державного устрою, то слід, перш за все, відповісти на очевидне запитання: чому в Україні заклики до змін правил гри, гасла, що спонукають до суспільних катаклізмів починають лунати акурат під чергові елекції? І чи не достатньо сумного досвіду конституційної реформи 2004-го, низки змін виборчого законодавства на потребу моменту, аби нарешті припинити невиправдану і шкідливу практику писання законів на коліні, під вигуки невдоволеної юрби на майдані?

Відтак спільнота має нарешті сформувати інструменти, за допомогою яких вона б реально могла спонукати парламент і решту гілок влади негайно втілювати у життя життєво необхідні зміни, тим паче, задекларовані у передвиборчих програмах вчорашніх кандидатів. Зробити це – означає покласти край перебування владців у зоні комфорту, коли вони просто послуговуються здобутками попередників, йдуть проторованими ними шляхами і використовують здобутий подоланими опонентами адмінресурс. Треба нарешті, аби наші державці не „ловили день”, не пили запаленими губами з ріки на ймення фарт”. Треба, щоб вони одразу „відчули у річковій воді важкий присмак піску” (Станістав Бєлковскій.

Катехизм опозиції).

Можливо, сказане далі дещо відгонитиме соціалізмом, але, однак, системи, що постали на руїнах тоталітарного режиму, мають, по-моєму, використовувати звичний для спільноти інструментарій. Френсіс Фукуяма у „Кінці історії” зауважує, що „корені економічної нерівності – не у правовій і соціальній структурі нашого суспільства, яке залишається фундаментально егалітарним і помірковано перерозподільчим; справа, радше, у культурних і соціальних характеристиках груп, які його формують, що дісталися їм у спадок від минулого”.

Позбавити „еліту” і „контреліту” (хоча в Україні вони складають симбіоз сіамських близнюків) цього спадку минулого, – означає зупинити процес постійного тасування владної колоди. Досі маємо таке: відсидівшись певний час на „лаві запасних”, упорядкувавши бізнес, здобутий під час причетності до „небожителів”, той чи інший діяч знову повертається у „вищу лігу”. Хай під іншими прапорами, хай у цілком ідеологічно чужу команду. Аби відтак, через певний час, знову пірнути в тінь.

Ось про яку систему, перш за все, мали б вести мову зазіхачі на парламентські мандати. Та, далебі, їх переймають геть інші проблеми. Комфорт на виборах, а далі – комфорт при владі.

Ігор Гулик. Ілюстрація: smolnarod.ru