На початку цього року на відкритті сочинської олімпіади світ побачила офіційна міфологема російської історії. Текст про це я написав, а газета «День» його опублікувала 11 лютого. Тоді нам продемонстрували варварську історичну самосвідомість, в якій взагалі немає історії. Про яку б значиму історичну подію не йшлося, вона сприймається як така, що відбувається тут і зараз. Краще за все це видно на ставленні до Другої світової війни — російські політики досі перебувають у цьому епосі і живуть цими міфами.

У принципі до листопада, до виступу Путіна перед молодими істориками, нічого не змінилося. Окрім того, що світ став іншим, а тому епос потребував корегування.

Власне, так було і в совці. У міру розвитку тоталітаризму, змінювалося й ставлення до історії. Спочатку історичну науку взагалі скасували і почистили. Після чистки, 1934 року, відновили історичні факультети і закликали вивчати історію. До 1938 року було затверджено офіційну історію партії, викладену в короткому курсі,  де заразом закріпили трактування найважливіших подій історії взагалі. І навіть визначилися зі змістом філософських основ радянського ладу.

У міру становлення нової державності переписувалася й історія. Наприклад, трактування кавказьких воєн і ролі Шаміля змінювалося декілька разів. Про європейські і, особливо, центральноєвропейські справи і говорити даремно.

Отже доконане Путіним — звичайна річ. Не зовсім звичайним є інше — президентський формат коректив, що вносяться до міфологеми. Просто тобі часопис «Корея»: «Товариш Кім (перший, другий, третій — неважливо) керує на місці виведенням нового сорту рису». Й аудиторія звертає на себе увагу. Це вже «завтра належить мені» — всі доручення дано молоді, у чому є щось педократичне, хунвейбінське. Зрозуміло, що все це не без участі перевірених кадрів, проте, вождь довіряє молодим. І правильно робить! Кадри, що пам’ятають бурхливу перебудову з її історичними прозріннями, ненадійні.

Чи варто розбирати за деталями сказане Путіним? Так, звичайно. Тим, хто бажає, рекомендую скористатися стенограмою на офіційному сайті kremlin.ru, а не вишукувати витяги в різних ЗМІ. Нудно, але повно. Проте й захоплюватися не слід. Остання річ — виловлювати проколи Путіна. Він ще й не таке говорив. Спробуємо підбити підсумок головного.

Отже, Крим — російський з часів Херсонеса. Схоже, доведеться переглядати історію російського етногенезу. Якось була божевільна ідея вивести росіян із етрусків. Тепер вона аж такою божевільною не здається.

Поділ Польщі в союзі з нацистською Німеччиною, разом з якою СРСР розв’язав другу світову війну, абсолютно нормальний. Ось це нове! Раніше виправдовувався пакт Молотова-Ріббентропа і побіжно визнавалися загарбання. Тепер вони мають бути не просто виправдані, а проголошені нормою. Після анексії Криму в світлі подальшого розчленовування України це зовсім недивно.

Параноїдальний тон виступу і рептильного бек-вокалу молодих істориків очевидний і коментарів не потребує. Зупинимося на головному. А головним завжди було, є і буде утримання, утвердження, зміцнення влади і свобода нею розпоряджатися. Саме тому, стільки й говорив Путін не лише про єдність і централізацію, але й про спадкоємність влади. І не тому, що він збирається її передавати. А тому, що він прагне ствердити своє абсолютне право розпоряджатися нею на правах приватної власності, ні перед ким не звітуючи. Jus utendi et abutendi.

І знаєте, розбирати далі за деталями, за частинами всю цю втомливу багатослівність не варто. Всім усе ясно! Росіяни стародавніші за всіх, вони мають право на загарбання чужих земель, джерело і мета влади — влада. У росіян монополія на вивчення власної історії. Деталі уточнюватимуться. Інша річ, де механізм упровадження всього цього в маси. Щось не видно колишнього ідеологічного апарату.

А він і не потрібен. Є ентузіазм молодих, які прийшли на зустріч із Путіним. У них вийде те, що треба — «не порно, но задорно». Не зовсім уже дико, з певним навіть академізмом. І в їхньому розпорядженні буде вся освітня система і величезний потенціал масової культури.

Останнє є дуже важливим, щоб зрозуміти відмінність від радянських часів, коли в народ з партійного олімпу спускалися формулювання і трактування. Народ був іншим, особливо до масових чисток і великого терору. Та й потім потрібно було позбуватися залишкових явищ. Зараз усе навпаки. Промови Путіна варто вивчати не для того, щоб зрозуміти хитрування ідеологічного апарату, а щоб мати уяву про уявлення маси, натовпу. Навіть не обивателя — це все ж таки вже індивідуальна характеристика. Маса бачить історію такою. І не хоче нічого іншого.

Тобто жодного марксизму чи нацизму, жодної расової теорії або вчення про класову боротьбу. Хоча вже в міркуваннях про Херсонес, який Севастополь і який російський, є претензія на щось більше.

Та, все ж таки, в центрі — влада. Тому я дозволю собі поміркувати про перспективи нової міфології. Про новий російський пантеон і пандемоніум.

Все більш і більш очевидним стає, що за всю ту дозовану, куцу, коротку свободу, яка діставалася людям за останніх шістдесят без чогось років, ми маємо бути вдячні одній людині і одній події — Микиті Хрущову і Двадцятому з’їздові.

Один раз одна людина зробила вчинок, ніяк не сумісний зі всім тим, що було до того і після того в її житті. Один раз система дала збій — визнала, що не бездоганна, дозволила собі рефлексію і співвіднесення себе і свого лідера з цінностями, несумісними з нею самою.

Ненависть нинішніх вождів і провідників генеральної лінії до Хрущова — очевидна. Вона проривається постійно, хоча саме Хрущов був першим справжнім російським імперіалістом, нещадним карателем, гонителем свободи творчості і свободи слова, ініціатором політичних убивств за межами країни. Він домігся військового паритету, відкрив дорогу до космосу. Він консолідував еліти і суспільство, розгорнув потужну експансію в третьому світі, створив новий, доволі привабливий імідж СРСР у західних країнах.

Але Двадцятий з’їзд йому ніколи не пробачать. Після нього в жодного правителя Росії не буде такої влади, яка потрібна тому, хто рветься до неї. Скільки б не називали Путіна святим, наруга над святинею влади, яка сталася майже шістдесят років тому, перетворює все це на непотріб. Через Хрущова і Двадцятий з’їзд усе тепер не по-справжньому, як нарікав Шариков.

Новий російський пантеон очолять ті, хто був при владі, не допускаючи анінайменших ігор в демократію та відкритість. Тому в ньому почесне місце посядуть Ленін і Сталін. Хрущов же очолить новий російський пандемоніум. Не допоможе йому нічого! Навіть те, що він був першим справжнім імперіалістом, який перетворив СРСР на наддержаву. І навіть те, що він віддав наказ про вбивство Степана Бандери.

Упевнений, що в новому пантеоні, хай і де-небудь у другій лаві, знайдуться місця таким діячам, як генерал Власов і Броніслав Камінський, харбінський фашист Радзаєвський і Сергій Ефрон з Мариною Цветаєвою. Але це все не найголовніше. Нам належиться спостерігати огидний процес впровадження нової міфології не лише до масової свідомість, але й до науки, до середовища інтелектуалів. Ми вже спостерігаємо це на прикладі «крымнаш», ставлення до України, Польщі, всього цивілізованого світу. Тим більше що ламати звичні кліше, на відміну від часів короткого курсу, постанов ЦК та ідеологічних кампаній, не доведеться. Влада лише поширюватиме і закріплюватиме вже існуючі стереотипи і штампи масової культури та масової свідомості.

Інтелектуалам же залишиться зовсім небагато — бути як усі. Злитися з масою!