"Українське кіно - як львівське метро – його нема, але про нього всі говорять" - написала я кілька років тому. "Нє, українське кіно - як львівська Полтва, - виправили френди. - Воно було, але його закатали в трубу". 

Із уточненням погоджуюся - бо інколи здається, що сто років тому кіно на території України було набагато прогресивніше і розвинутіше, ніж зараз. Але на цій тезі мене теж часто перебивають і кажуть, що ж у нас же знімають всі російські серіали. І наводять прекрасні приклади: "От дивлюся я випадково якийсь російський серіал про будні КДБ наприкінці Союзу. За місцем дії - наче Москва, але я ж то бачу, що то Київ. Але найвеселіше в уцьому всьому маразмі, що йдуть герої цією Москвою, а клумби то жовто-блакитні".

Більше того, з кожним тижнем знімати "русскую глубинку" в Україні стає все складнішим завданням - бо синьо-жовтими стало більшість мостів. Тепер вже не переплутаєш, і нічого брехати, що заблукали. А після стрілянини Пореченкова у Донецьку нарешті оговталися телеканали і почали дієвіше забирати ворожий контент (хоча у нього ще зостається останній форпост - водії маршруток на Західній Україні). І Держкіно щомісяця гордо звітує, скільки заборонило серіалів, що ображають гідність українців. А, може і не варто це "серіалами" називати.  

От пишуть же тепер на упаковках "кефірний продукт" замість "кефір", то можна і "кінопродукт" замість "фільм" писати.

І інструкції з точки зору охорони прав споживачів - "Мусить містити понад N відсотків сенсу". Так само обов'язково зазначати енергетичну цінність: Спецефектів - стільки-то, відвертих сцен - Х, расової, етнічної, гендерної нетерпимості - У, російської пропаганди - Z. А гарно було би: "Серіали і серіальні продукти".

Один продюсер нам пояснив таємницю любові українського народу до російських кінопродуктів - ми впізнавали у них себе, більше, ніж у американських, турецьких та британських. Можливо, впізнавали також тому, що не пізнали самих себе. Але війна все увиразнює і додає своїх розпізнавальних знаків. Ніхто ж не ототожнюватиме себе більше із героями Пореченкова, бо стріляв він зі сторони ворожої. 

Тож серіали з'являться, неодмінно. А кіно з'являтися вже почало. Колись на прем'єру українського фільму, що виходить у прокат, ми ходили раз на рік. Тепер - від липневої прем'єри "Майдану" Лозниці (і назва "Майдан" тут теж стає символічною) - чи не щомісяця. Ось, 12 листопада у прокат виходить "Поводир" Олеся Саніна. До того у кінотеатрах останнім часом з'явилися "Плем'я" Мирослава Слабошпицького і  "Хвороба кохання" Дмитра Томашпольського. Останній фільм багато в чому наївний, має "дубову" мову і ще багато проблем, але мені вкотре не хочеться критикувати (хоча є за що). Але ці проблеми у глядацьких фільмах позникають, як тільки запуститься індустрія.

А зараз до українського кіно варто ставитися як до дитини - звертати на нього увагу, не змішувати з лайном за кожної нагоди, але й не називати геніальним і носитися як з писаною торбою. Виховувати самостійність, а не щоб чекало, що йому все дадуть, бо воно у нас одне. Віддавати в хороші школи, витрачати на нього гроші. За серйозні провини карати.

Вчити живої мови, виховувати смак. Ясно, що нам цікавіше спілкуватися з дорослими кінематографами, але не можна щоб наше мале почувалося обділеним і неповноцінним. Любити його. Пильнувати, щоб не ображали наглі сусіди. Тоді воно, скоріш за все виросте хорошим. І даруватиме нам радість, а комусь таки подасть на старості той клятий стакан води.