1-е сентября киевской школе №309, где зачислены на обучение около 80 детей переселенцев из зоны АТО 

Зараз, коли триває війна, більшість з нас чим може намагається допомагати нашим військовим. У школах влаштовуються цілі акції та флешмоби. Так, наприклад, на свято Першого дзвоника велика кількість навчальних закладів по всій Україні вирішила відмовитись від квітів та кульок, а замість цього зібрати кошти на АТО.

Окрім цього, більшість шкіл влаштовує окремі централізовані збори благодійних внесків. Моя школа теж вирішила допомогти нашим захисникам, а саме зібрати гроші та продукти пораненим військовим в один з київських шпиталів.

У холі декілька тижнів стояла скринька, куди кожен небайдужий міг покласти стільки коштів, скільки вважав за потрібне. Кожен клас мав зібрати по трошки теплих речей, продуктів, загалом хто що може.

Яким же було моє здивування, коли у назначений день з мого класу лише 6-7 людей принесли продукти та гроші нашим захисникам. Звісно, благодійність - це справа особисто кожного, але мене це так вразило, що і словами не передати. Навіть дівчинка, яка переїхала в Київ з Луганська, не принесла ні копійки.

Але більше мене обурило те, що сталося далі. Наша класна керівниця вражена таким ставленням більшості спитала нас чому так, невже нам всеодно. На що один з моїх однокласників сказав, що він не задоволений тим, що в нього збираються "отжать" ці кошти.

Я була в шоці. Люди втратили руки, ноги, поклали своє здоров'я, а деякі навіть життя і все це захищаючи нас, а більшість не те що не відчуває вдячності, вони, напевно, вважають, що так і має бути. Ще й це слово - "отжали"...

Звісно, у всіх різні фінансові можливості, але в мене так само не було величезних коштів, але було відчуття, що я маю щось зробити, щось принести, бо це важливо.

Я пішла в магазин разом з подругою, яка навчається в іншій школі і мене так вразило те, що вона теж захотіла передати щось від себе. Вона не знала точно куди це і не просила мене сказати, що це від неї теж, але їй просто хотілось допомогти. Мої однокласники ж почали казати, що вони забули, що в них не було грошей. Думаю, якщо для людини щось важливо, то вона про це не забуде. І ніхто ж не просив нести десять пакетів продуктів. Принеси одне яблучко, одну шоколадку.

Взагалі мій клас ідеальний приклад нашого суспільства, де більшості байдуже, частина мовчатиме, а невеличка група людей буде діяти.

Але після цього неприємного випадку я для себе все одно виділила дещо важливе. Окрім людей несвідомих серед нас є ті, хто у будь-якій ситуації лишається щирим та небайдужим. Під час того як тоді у класі в нас розгорталась суперечка, я побачила як одна моя однокласниця розплакалася, а до цього коли ми сиділи біля клабінету перед першим уроком, дівчата розповідали як вони планували що вони куплять, обирали фрукти, як старались.

Багато дорослих людей каже, що в нашій країні має змінитися покоління. Я сподіваюсь, що саме моє покоління є надією нашої країни. Час покаже.