Я пригадую, як провела день Незалежності. В Курахово на базі "Донбасу". Там один з бійців поділився ідеєю: агітмашина з генератором, мегафоном на ній, листівками/газетами та можливістю заряджати багато телефонів. Їхати нею за батальйонами, котрі проводять зачистку в містах. І ставати нею десь, де ловить зв'язок, оскільки світла нема переважно в таких містах – то люди б підходили, заряжали б телефони, дзвонили і отримували б інформацію від солдатів. Я подумала ще тоді, що хороша ідея, подумала, де шукати спонсора, але потім ми всі не могли доїхати до цього Іловайська і далі вже всім стало не до того.

Якось за місяць до того моя колега Наталка Гуменюк повернулась із щойно звільнених Лисичанська і Сєвєродонецька. Звільнення власне і відбувалось на її очах. Вона приїхавши розповідала, що люди по три доби не виходили ще з підвалів після звільнення міста. Просто не знали, що воно звільнене. Наталка казала тоді: ну хоча б банально мегафон, в який би хтось говорив: люди, виходьте, місто звільнене.

На моїх очах відбувалось звільнення Станиці Луганської. За спецназом, що займався так званою зачисткою їхали лише ми – журналісти. Більше нікому не було діла до людей, котрі там – в місті.

На фільтраційному пункті в Щастя часом просто приїздили люди в двох халатах на собі і з паспортом. І в шоці. В їхню хату годину тому попала міна. На паркані біля цього прийому нових переселенців було написано телефон психолога. Я так собі і уявляла, як ця жіночка в двох халатах сама набирає для себе психолога.

Але я також бачила, як солдати діляться їжею з місцевими, котрі не отримують кілька місяців пенсій, а місцеві в свою чергу перуть їхній одяг. Здається, це і називається комунікація.

Я також бачила, як в тій самій Станиці в лікарні (тоді вона ще працювала), де лежали лише поранені місцеві – солдати зробили казарму. А в хірургії в одній з палат тюрму. Це не називається комунікацією. Особливо, якщо 95 відсотків тамтешнього населення цих солдат ненавидить.

Я це все до чого веду? Та до того, що Україні не потрібно міністерство інформації чи правди, Україні треба трохи клепки в голові, організаторських здібностей і вміння комунікувати.

Але стоп! У нас же це все є. Ми якось порозумілись, кому скільки і яких касок треба, знайшли їх десь в Німеччині, перенесли на собі через кордон, і так само бронижилети знайшли, ми знайшли ще мільйон всього, ми розгрузки самі пошили – правильні, перешивали, щоб підходили для всіх їхніх гранат. Ми знайшли і столи операційні і навіть рефрижиратори. Ми все це за свої гроші зробили, ми зібрали рекордну суму смсками на гарячій лінії міноборони, бо ж в держави нема, бо в нас скрутне становище.

Але знову стоп! Яке скрутне становище? Ми ж створюємо нове міністерство з усіма підрозділами своїми в усіх областях. Як же це нема грошей? Скажіть це тепер бабусі, котра половину пенсії віддає на АТО.

Я от думаю, а може це в нас просто в організаторах не ті? І розподіляють просто все не ті?

Ви можете мені дорікнути, що мовляв так не варто писати, не треба розхитувати човен, бо це ж бойовий дух понижує та й взагалі не про всю правду треба говорити в стані війни.

Так то воно так, але правда насправді одна. Це дійсно війна. Не АТО. Війну розпочала Росія. А ми захищаємось на своїй землі. І відступати нам нікуди. Тому з бойовим духом проблем не буде, їх і нема.

Все інше, окрім цієї правди – це просто інформація, яку можуть чесно і неупереджено доносити лише вільні медіа без всяких там додаткових міністерств.

Президент Петро Порошенко і його кум Юрій Стець багато приклались, щоб витягти мене з луганського полону, я їм дуже вдячна, але правда в цьому випадку дорожче. Не плутати з Міністерством правди.

Сьогодні о 9.30 під Верховною радою. Ми протестуємо проти Міністерства інформації.