...Пісеньку про Путіна придумали ті, хто народився вже у незалежній Україні, у кого страху перед паном-Росією майже не зосталось. Але і на Майдані, і в війську, і в волонтерах ми бачимо багато сивих людей. Нас усіх колись приймали в піонери, та, видно, хтось дивився і думав, а хтось сліпо вірив телевізору й учительці.

Я, навпаки, дивувалася колись, як легко, без опору розпався Союз. Справді, за 1990-1991 роки чи пам’ятає хто хоч найменші акції протесту проти відокремлення України, хоч би в кількадесят чоловік? Ні. 1994 року я в 11 класі знайомила учнів з романом А. Головка «Бур’ян», розповіла, що герой повернувся в рідне село з Туркестану. Реакція: «Тю! Шо він там робив?» Я, звісно, пояснила, що він там у складі більшовицької армії з 1917 по 1929 зброєю і кров’ю вчив «народы братского Востока» братньої любові.

А про себе здивовано відмітила: зі своїх 16 років ці діти 12 жили в СРСР, вони всі були піонерами, та фраза учня показує, що насправді східні «братні республіки» ніколи психологічно не сприймалися близькими, своїми. Дуже наочно учень показав мені тоді штучність державного утворення СРСР і природність його поділу на природні народні держави.

Десь на рівні генному, ментальному для всіх нас Україна – мати. Для всіх. Тільки в декого це зостається в неосвітлених глибинах особистості, бо свідомість чи то наведена, чи то заміщена. У день референдуму 11.О05.2014 в Донецьку молода жінка, сяючи щастям, у камеру вигукнула: «Да, я за ДНР! Теперь вы наконец оставите нас в покое!» І вслід: «Деньги на детей два месяца не платить – это как?!» Щоб розібратись, я спробувала цю ж логіку прикласти до інших ситуацій.

Скажім, сусідка до сусідки з порогу: «Одстань од мене! Я тебе ненавиджу! Грошей дай!» Божевілля. Уже або «одстань», тоді ніяких грошей, або «грошей дай», але тоді «прошу» і «будь ласка»! А потім цю ж фразу вклала в уста підлітка, розбалуваного й нахабного: «Выйди отсюда, отстань от меня! Я тебя ненавижу! Денег дай!» Сходиться, правда ж? Зараз так з матерями розмовляють дуже багато дітей.

Більше того: і тільки, і виключно з матерями вони й можуть так поводитись! Одна така 13-річна розпанькана «принцеса» заявила бабусі: «Не будешь мне по утрам кофе в постель подавать – из дома сбегу!» Я уявила, які обставини чекали б на неї, якби вона дійсно втекла з дому – і стало ясно, що в своїх бідах те дурненьке дівча звинуватило б знову маму з бабусею.

Дуже схоже на події в Криму: коли на площах кричали «Рас-си-я!», то в той же час багато хто обурювався тим, що «Украина оставила нас!» А Донецька й Луганська область і зараз, майже щоденно, напористо: «Мы здесь брошены!» «Мы здесь никому не нужны!» «Государство о нас не заботится!» Пробачте: яке «государство»? Ви ж голосували за ДНР навесні? Ви ось недавно знову підтвердили своє бажання жити не в Україні, проголосувавши за «керівників» ДНР і ЛНР?

То за пенсіями, і за дитячими грішми, і за зарплатами – до вибраних вами «урядів» і «керівників»! Але звертатись до «всенародно обраної влади» ДНР чи ЛНР із вимогами – все одно, що тій 13-річній вередусі вимагати «кофе в постель» від пропитого бомжа в підвалі! 

Абсолютно очевидно, що ні в Криму, ні на Донбасі «вибір» ну ніяк не можна назвати результатом довгих аргументованих роздумів. Там навіть усвідомлення не було! І нема!

Мене це давно мучить, але жодна з версій мені самій не здається остаточно переконливою. Може, так: от жила дитина в селі, в «українському світі», українською говорила і думала, уміла розрізнити, коли їй кажуть неправду, а коли – ні; потім потрапила в «русский мир», її обсміяли, переконали, що українська мова – це безкультурно, соромно, «колгосп» – і дитина втратила можливість опиратися на батьків і родину, українських і сільських, на закріплений у мові розум і досвід поколінь, та й на власний життєвий досвід, нарешті; надалі така людина змушена вже жити не своїм розумом, а привнесеним, іншого народу, і це штучне утворення не дає можливості самостійно усвідомлювати людей і хід подій; і от замість того, щоб розрізняти, коли вірити, людина мусить шукати, кому вірити. У передачі «Крим. Реалії» пенсіонерка: «Да, пока не подняли пенсии. Ну, и что? Если Путин обещал – так и будет. Я Путину верю».

Вона власними вухами чула не раз зізнання Путіна в попередній брехні. Є в неї гарантія, що Путін не збреше й цього разу? Жодної. Але вона втратила можливість думати, натомість вибрала, кому вірити. Незалежно від підстав. 

Ще одне в підтвердження втрати реалістичності з втратою генетичної мови. Радянська пропаганда безперервно возвеличувала шахтарів, славила їх трудовий подвиг. Але не менше та ж пропаганда заговорювала «хлібодарів»! Щодня з 6.00 до 7.00 по нацрадіо славословили «майстрів урожаїв»! В результаті шахтарі повірили в свою виключність – а селян я жодного не зустрічала, хто б пишався, переконаний радіопропагандою. Як писав О. Олесь: «Рідна мова – рідний розум». Вірить собі, а не чужому дядькові. 

Не диво, що жителі шахтарського краю повірили тим, хто кричав, що «Донбасс кормит Украину» – і зараз випрошують, щоб їх «кормили» і Росія, і Україна!

Чим нижчий був розумовий і освітній рівень, тим легше дитина при переході з одного середовища в інше вірила в меншовартість усього найріднішого, тим більше, відповідно, вважала себе вищою від мами з татом і всіх предків на тій підставі, що вона належить до «вищої» культури.

Особливо, якщо опинилась у шахтарському краї! Однокласника мого рідна сестра 15-літньою дівчинкою поїхала в Донецьк до тітки, та «устроїла» її на швальню, і замлячка до пенсії строчила простирадла, проте, приїжджаючи в гості, повчала «відсталих селюків»: «Ви здєсь нє панімаїтє!» Влітку дзвонила братові: «Ви там, бєндєри,..!» Брат: «А ти тоді хто?» Перестала дзвонити. Це вже свідомість не наведена, не заміщена – прямо, сказати б, роздроблена. Там, крім впливу приставленої свідомості, ще якась складова мусить бути! Інакше нічим пояснити уже повну відсутність логіки!

На жаль, і в фразі про «останнього піонера» підкладкою – той же сумнів у силах народу. Я перестала сумніватися в ньому ще 1993 року. Тоді на пенсію моєї свекрухи можна було купити 6 хлібин або 1 кг м’яса. На місяць. Зарплата була в 3-4 рази вищою, однак її не платили.

Народ скрізь ремствував. Але, вслухаючись, я чула, як у вранішньому трамваї молоді чоловіки казали так: «Конєшно, у мене діти. Ну я молодий, здоров’я є, тут зароблю, там підроблю – не пропадемо. А як ото бабушці, старенькій, одинокій – як їй вижить?» А бабусі по чергах ніби відповідали так: «Я вже стара – шо мені там треба? А як у кого дітки? І нагодуй, і вдягни, і вбуй. А вони ж виростають із усього! Не настачиш!» А я слухала тих і тих і думала: «Люди, ви й самі не знаєте, які ви золоті!» Чесно: такий народ не перемогти. Якби нам ще владу чесну – Україна була б у десятці найбільш розвинених країн світу.