Якби мене запитали ще принаймні минулого вересня чи люблю я Україну, я б сказала “Ні!”. Та я взагалі ненавиділа цю країну. А за що її було любити? Я була в Європі, я бачила, як усе там. А за що було любити це убожество під назвою “Україна” я не розуміла? Ні, я не любила. 

Якби мені прийнаймні рік тому сказали, що я цю країну полюблю – я б не повірила. Але саме так і приходить ця любов, вона приходить тоді, коли ти найменше віриш і сподіваєшся. 

Я ніколи не думала, що одного разу я буду розглядати свою особистість в контексті історії цієї країни. Я навіть уявити не могла, що срібний тризубець на шиї буде мені дорожчим усіх діамантів світу. Бо цей тризубець – це не просто прикраса. Це символ моєї любові до країни, в якій я народилася, це мій особистий оберіг. Я дуже люблю укарїнську мову, я обожнюю своїх співвічизників, я вважаю, що ці люди унікальні. Я пишаюся ними. Вами. 

І навіть зараз, коли я так само, як і більшість, потерпаю від економічної кризи, я не падаю духом, я продовжую жити і думати “Моя країна захворіла тяжкою хворобою, але ми її обов’язково врятуємо. Все мине, і це також”.

Я згадала усі молитви, яких мене вчили в дитинстві, бо часом, коли геть опускаються руки, все, що залишається – це молитися Всесвіту, щоб найкращі люди моєї країни перестали помирати, щоб мою землю нарешті залишили вспокої, щоб ніяка скотина не заважала мені жити і дихати вільно. 

Цього, напевно, ніколи не зрозуміє людина, яка минулу зиму не пережила простонеба в Києві. Але якби там не було, я вдячна цій зимі...Я вдячна їй за те, що вона зробила з мене людину. А ким я була до цього - я вже не пам'ятаю. І не хочу пам'ятати.