Україна є завеликою для загарбницьких апетитів Путіна. Він це не так усвідомлював, як відчував. Завжди.

З одного боку, хотілося проковтнути ласий шмат, населений надміру волелюбним народом, а з іншого – боявся вдавитися. 

Та й відповідальність менша, коли її ділити на двох або на трьох. От він і шастав Європою у пошуках співтрапезників.

Шастав, як з’ясовується нині, задовго до аншлюсу Кримського півострова.

Шість років тому, спіймавши за лацкан під час відвідин Москви тогочасного прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска, російський лідер запропонував тому взяти участь у поділі України. Аргументи навів більш ніж переконливі з точки зору кремлівської параної: Україна є штучним утворенням, а Львів – споконвіку польське місто, тож чому не відновити «історичну справедливість»: вам – ваше, нам – решту.

На спокусливу пропозицію помститися за 1939 рік, коли Сталін з Гітлером вчинили схожу підлоту з Польщею, лідер Посполитої відповів рішучим і категоричним мовчанням, оскільки знав, що їхню розмову пишуть, про що й розповів цьогорічного жовтня вустами колишнього глави МЗС, а нині маршалека Сейму Радослава Сікорського. 

Намагався зіграти Путін і на історичних болях угорців, яких Тріанонський договір 1920 року позбавив двох третин території. Угорщині за приєднання у тій чи іншій формі до агресії проти Києва він пропонував українське Закарпаття.

На чому зійшлися за зачиненими дверима очільник Росії та Віктор Орбан і що відповів прем’єр Угорщини на пропозицію Кремля, невідомо – Сікорського при цій бесіді не було, а більш нікому розповісти. Певні припущення можна будувати хіба з безпрецедентного факту, що до списку санкцій США у зв’язку з агресією проти України включено шестеро осіб угорської політичної та економічної еліт. 

Не виключено, "штучність" державного утворення на берегах Дніпра Путін обговорював і з Анґелою Меркель, з якою у нього склалися «особливі стосунки». Після аншлюсу Криму і початку війни на Донбасі – так без сумніву. Фюрер московітів спочатку пропонував удвох розв’язати «українську кризу». Влітку з аналогічними неформальними пропозиціями посилав довіреного представника: мовляв, з країн ЄС росіяни розраховують тільки на німців.

І от новий компрометуючий пані Меркель візит до Берліна: два тижні тому в її столиці висадився десант депутатів Держдуми на чолі з главою комітету в іноземних справах Олексієм Пушковим. Відкинувши зайву дипломатію, як засвідчив уповноважений ФРН у справах з Росією Гернот Ерлер, «посланці Кремля підмовляли нас до змови щодо України». Здивовані прямолінійним нахабством німці відповіли категоричною відмовою: двосторонні переговори про майбутнє України – неможливі.

Путін, схоже, віднайшов в історії всіх, хто може мати бодай якісь претензії до нашої країни, і зробив спробу залучити їх до походу на Київ. Не виключено, що й до Монголії з тим літав, а коли отримав відмову від обдарованого доброю історичної пам’яттю Цахіагійна Елбегдоржа, став посеред площі Чингізхана – та й розридався. Під гімн Радянського Союзу, за якого ні угорців, ні поляків, ні монголів йому вмовляти б не довелося. Він щей рота не закрив – взяли б під козирок – і вони, і половина німців, та й пішли б танками, куди Кремль сказав. 

Чому кремлівський полумірок дозволяє собі звертатися до лідерів інших країн з провокативними і небезпечними для їхньої політичної кар’єри пропозиціями? 

Є у світовій дипломатії практика зустрічей без краваток. Керівники держав використовують їх для неформального спілкування, яке допомагає по-людськи зблизитися, зрозуміти один одного. З часів Горбачова до цього кола почали запрошувати й представників східної Європи. Російські президенти радо брали у них участь. Й охоче говорили про встановлення «особливих стосунків» з лідерами світових держав. Вихованцям кондової партшколи та радянського КГБ лестили непротокольні стосунки з тими, хто уособлював цивілізаційні здобутки світу: Рональдом Рейганом, Біллом Клінтоном, обома Бушами, з Маргарет Тетчер, канцлерами Гельмутом Колем, Ґерхардом Шредером, Анґелою Меркель…

Ними дорожили, ці стосунки плекали – інколи з дикунською безпосередністю спокушаючи персональною участю у прибуткових російських проектах.

Встиг походити без краватки між колегами й Путін. Недовго і з меншим успіхом, ніж попередники, проте мене менш за все турбують хворобливі комплекси самозакоханого кремлівського коротуна. До президентської когорти він увійшов не як лідер держави, а як резидент. З відповідним підлим арсеналом. Звідси – провокативні розмови, підбурювання одних проти інших, спроби внести розкол.

Своїми діями Путін поставив під сумнів довірливу форму спілкування державних лідерів. А ті з них, хто набув репутації «особливого друга» російського президента, стали почуватися, наче риба на розпеченій пательні. Погляньте, либонь, на Анґелу Меркель – як вона нині розривається між вимогами нових санкцій проти Москви, заявами про надійність Росії як економічного партнера та жаданням нових переговорів про будівництво "Південного потоку". Приклад німецького канцлера для багатьох стане наукою. 

Про людей з певною репутацією у нашому селі говорили так: «З ним і на одному гектарі ніхто не сяде!» – і уточнювали, чого не робитимуть з ненадійним сусідом на широкому лані. 

З Путіним також ніхто більш не захоче залишитися наодинці. Ні у запломбованому кабінеті, ні на гектарному просторі.

Лише у краватках і під протокол.