І друзі, і журналісти питають, що ж має відбутися в Україні, щоб в Києві пройшов марш миру за участю світових лідерів, аналогічний тому, що ми бачили кілька днів тому в Парижі?

Так виглядає, що для декого з нас є проблемою те, що міжнародна реакція на трагічні події в Парижі була більш широкою, демонстративнішою, ніж на те, що відбувається на Сході України, де число жертв тероризму вже давно обчислюється тисячами. 

Не варто заздрити чужому горю. Це по-перше.

По-друге, ми маємо достатньо міжнародної солідарності і підтримки - і нам просто гріх скаржитися.

Далі, як би важко нам не було ми не повинні втрачати здатність співчувати іншим. Тому добре, що президент України був в Парижі. Добре, що українці приходили під французьке посольство. Допоки ми здатні так реагувати на чуже горе і біду, доти ми будемо достойні співчуття і допомоги з боку інших.

А тепер давайте без емоцій спробуємо розібратися чим же події в Парижі різняться від подій в Волновасі. 

Безперечно, і там, і там відбулась жахлива трагедія і масштабний злочин. 

Але Париж не є прифронтовим містом. Це місто не асоціюється з війною і постійною терористичною загрозою. Погодьтесь, пляма бруду на світлому одязі помітна краще, ніж на темному. Тому питання не в тому, як декому може здатися, що Україну і українців вважають менш цінними, а в тому, що теракти в Парижі були абсолютно неочікуваними. Це збільшує шок і емоційність сприйняття.

Також слід розуміти, що у Франції терористичний напад відбувався мало не в прямому ефірі, що писилило ефект особистої присутності. З Волновахи ми маємо кілька невиразних фотографій і письмові повідомлення. Тому документація цього злочину (як і інших подібних злочинів) і поширення інформації про нього відбувається значно складніше, потребує більше зусиль. Тому і реакція не може бути настікльи ж емоційною і миттєвою, як у випадку з подіями в Франції. І це, звичайно, не означає, що нам не треба нічого робити. Якраз навпаки - для привернення уваги до подій в Україні з боку міжнародного співтовариства треба багато і наполегливо працювати. Працювати усім, хто небайдужий. І відповідні зусилля українського парламенту можна вітати.

Але не потрібно намагатися скопіювати щось, механічно перенести на український грунт чийсь досвід. Не потрібно плекати необгрунтовані сподівання.

Потрібно працювати над тим, щоб симпатія і підтримка, яку Україна і українці мають з боку переважної більшості країн світу матеріалізовувалась у конкретні справи.