«Je suis Volnovaha!» – «Я – Волноваха!», кричить уся Україна після вбивства мирних жителів на території Донецької області. Проросійські бойовики терористичної організації ДНР вбили кільканадцять громадян України, застосувавши систему ракетного вогню. Цю трагедію можна поставити в один ряд зі збитим проросійськими терористами малайзійським пасажирським літаком Boeing 777, після падіння якого загинуло 298 осіб; вбивствами норвезького головоріза Брейвіка, на руках якого загибель 77 осіб; вибухами, які були організовані братами Царнаєвими, під час Бостонського марафону, де загинуло три людини і 180 було поранено; терактом у Сіднеї, коли в мирний час було захоплено сімнадцять заручників у звичайнісінькому місцевому кафе. Саме тому такі організації, як ДНР та ЛНР, які перетворили українські регіони на Донбабвє та Лугастан, повинні бути визнані усім світом терористичним організаціями і стати в один ряд із: «Аль-Каїдою», «Ісламською державою», «Боко Харам», «Аль-Шабаб» та іншими.

Проте, варто не забувати, що цей теракт у Волновасі є не просто злочином світового масштабу, а викликом західній, демократичній цивілізації. Адже він стався менше ніж за тиждень після терористичних атак у столиці Франції – Парижі. І Волноваха, і Париж нагадали усім лідерам розвинутих держав, що загроза тероризму посилилася. Нині вся увага спрямована до самих терактів за участі братів Куаші, коли було розстріляно редакцію сатиричного щотижневика Charlie Hebdo, та скоєного ісламістом-радикалом Амеді Кулібалі, на руках якого кров чотирьох полонених у кошерному магазині Парижа та смерть жінки-полісмена. Проте злочини, які були скоєні проти людства, варто сприймати не як окреме горе, що сталося у столиці Франції чи України, а як загрозливі для світу тенденції.

Після повідомлень французької розвідки стало відомо, що брати Куаші є членами терористичної організації АКАП – Аль-Каїда на Аравійському півострові. Передісторія цієї структури доволі проста. Після невдалого походу радянських військ проти моджахедів, а насправді проти Афганістану, ісламісти-радикали розбіглися по усій території Близького Cходу та Північної Африки. Певна частина, на чолі із бен Ладеном створила терористичні осередки на території Саудівської Аравії. Після невдалих атак на королівство, ті терористи, які не були знищені, втекли до Південного Ємену. Так виникла АКАП. Що далі? Перша спроба: 25 грудня 2009 року громадянин Нігерії, член одного із осередків АКАП, намагається підірвати літак, що прямував рейсом 253 Northwest Airlines із Амстердама в Мічиган. Після цього, активізація дій в самому Ємені, де нині теракти стаються майже щоденно. Минулого тижня АКАП вперше про себе заявила в Європі.

Як же трапилося, що від початку відносно невелика терористична організація змогла стати загрозою міжнародного рівня? Відповідь проста: політичний режим Ємену та фінансування. Екс-президент Ємену Салех, який, до речі, владарював понад 33 роки і є звичайнісіньким диктатором, гарно розуміючи світові тенденції і те, як будуть реагувати після терактів 11 вересня 2001 року Сполучені Штати на прояви тероризму на Близькому Сході, став фінансувати АКАП. Спочатку самостійно, за кошти, що отримувалися з продажу нафти та газу, а також їх транспортування через Аденську затоку. Потім, коли АКАП стала більшою, а значить і менш контрольованою, Салех почав проводити силами бойовиків масштабні теракти у себе в країні, вбиваючи мирних жителів. Це дало можливість просити і отримувати фінансову допомогу на боротьбу із тероризмом від США. Звичайно, що офіційному Вашингтону від початку було складно зрозуміти наміри тодішнього президента Ємену, адже проводилися антитерористичні операції з ліквідації бойовиків, були організовані спеціальні служби швидкого реагування. Проте, як стало пізніше відомо завдяки роботі інсайдерів та спецслужб, бойовикам АКАП частіше вдавалося втекти із тюрем Ємену, так звані «зачистки» не проводилися воєнними, а самі операції здійснювалися із запізненням, даючи можливість терористам вчасно полишити місце дислокації.

Після того, як єменці під час революції домоглися відставки Салеха, а президентом став його поплічник по терору – екс-прем’єр-міністр Хаді, АКАП перетворилася на самостійного гравця, що має на руках такий козир, як контроль за нафтовими і газовими родовищами та трубопроводами. І нині загрожує усьому цивілізованому світу.

А інший паризький терорист Кулібалі перед смертю засвідчив, що був членом терористичної організації «Ісламська держава». Історія її створення складніша, адже включає у себе процеси становлення держав та режимів в Іраку, Сирії, Ірану та інших країн близькосхідного регіону. Проте головним подразником, що сприяв появі «Ісламської держави» було фінансування нинішнім президентом Сирії Асадом невеликих осередків тої самої Аль-Каїди, таких, зокрема, як радикальна організація Джабхат ан-Нусра. Бойовики наймалися задля знищення представників повстання та Вільної сирійської армії, що їх підтримує. Це тривало допоки режим Асада не зміг більше контролювати бойовиків. Далі сотні організацій радикального спрямування почали об’єднуватися на кордоні територій Іраку та Сирії.

Ця передісторія веде до причин терактів у Парижі, що сталися минулого тижня. По-перше,тоталітарні диктаторські моделі почали набирати так званої гібридної форми, фінансуючи і створюючи терористичні організації, як протидію військовій силі та спецслужбам розвинутих демократичних країн. По-друге, поява на одній території одразу двох терористичних організацій говорить про можливі два сценарії: або ж обидві терористичні групи створюють спільну структуру, яка в наступні роки буде функціонувати у Європі, або ж дві терористичні організації почали війну між собою, і територія цього протистояння і є сама Європа. Варто додати, що минулого року стало відомо про розкол всередині Аль-Каїди, що й спричинило масовий перехід терористичних осередків на сторону «Ісламської держави».

Напрочуд важливим у нинішній ситуації також залишається і терористична база, яку можуть використати бойовики у майбутньому. Нагадаю, що на території більшості країн ЄС вже давно діє така ісламістська організація, як «Бойова ісламська марокканська група» - GICM, яка є винуватою у терактах в багатьох європейських містах. Так, 16 травня у Касабланці прогриміло 5 вибухів біля: бельгійського консульства, єврейського кладовища та єврейського громадського центру, іспанського ресторану, готелю «Сафір». Тоді було вбито кілька десятків громадян. Наступною ціллю для терористів став Мадрид. 11 березня 2004 року бойовики здійснили теракт, який забрав життя 191 людини. У червні того ж року представники терористичної організації здійснили замах на кількох видатних політичних діячів, в тому числі на екс-президента Європейської комісії Жозе Мануеля Баррозу. Також організація підозрюється у терористичних атаках у Лондоні 7 липня 2005 року, коли було підірвано три потяги Лондонського метрополітену та один автобус. Цей теракт забрав 52 життя, біля 700 людей було поранено. Нині ж, члени GICM співпрацюють із іншими терористичними організаціями і спеціалізуються на виготовленні фальшивих грошей та контрабанді зброї.

Також слід говорити і про політичні організації, які є доволі впливовими в окремих країнах Європи. Нині вони фінансують діяльність терористичних організацій, тим самим завдаючи шкоди роботі правлячих європейських кіл. Однією з таких організацій є «Міллі Герюш», офіс якої у розташований у Німеччині. Варто замислитися і щодо існування радикально налаштованих не ісламістських організацій у країнах Європи, таких як іспанська «ЕТА», адже не потрібно відкидати можливість конкуренції та війни серед радикальних організацій в європейських країнах.

Стосовно питання: «А що робити?», то воно включає у себе дві стратегії: зовнішню та внутрішньоєвропейську. Від початку варто чітко окреслити ворога, а ним нині є не терористи, що виступають лише інструментом, хоч і погано контрольованим, а тоталітарні держави: Ємен, Іран, Сирія, Зімбабве … Росія. Наступним кроком є збереження територіальної цілісності країн, які можуть перешкоджати проявам тероризму. По-третє, варто переглянути існуючі кордони тих держав, які підтримують терор.

Самій же Європі варто зрозуміти, що жодна терористична організація немає чіткої структури та лідерів, від тероризму неможливо захиститися лише воєнним шляхом і відправленням миротворців на боротьбу у гарячі точки. Нагадаю, що на території між Іраком та Сирією нині воюють найманці із понад 90 держав світу. Це означає, що рано чи пізно вони почнуть повертатися додому, в тому числі до Європейського дому. Говорити про депортацію – марно і безглуздо, адже жодна країна Європи не піде на порушення прав і свобод громадян. Але слід замислитися над створенням спільного міграційного європейського законодавства, контролю за політичними біженцями та процедурою отримання такого статусу. Замість того, щоб наглядати за умовним кордоном із Південною Європою, країни європейського континенту повинні спільними зусиллями контролювати морські шляхи, особливо це стосується Середземномор’я.

Та головне, що потрібно зрозуміти усім відповідальним політикам, як в Європі, так і поза її межами, - це час, з яким нині рухається світ. Згаяний час сьогодні, буде означати великий вибух завтра.