Першу добу після того, як поширили інформацію про призначення Олеся Бузини шеф-редактором газети "Сегодня", соціальна мережа Facebook видала на його адресу рекордну кількість матюків. Це я ще суджу по контенту власної френд-стрічки. Бо є ще користувачі, котрі мені не доступні, але напевне так саме матюкають Бузину. За кількістю обматючення він напевне посідає перше місце в Україні. Бо Путін - на другому. Його не стільки лають, скільки проклинають. І взагалі, слово "хуйло" давно перестало вважатися елементом ненормативної лексики - це оціночний вислів.

Отже, можна сміливо сказати: Бузина перевершив свого кумира Путіна. Чим людина напевне пишається.

Але не менше, а то й більше Бузина пишається з того, що його призначення на офіційну посаду керівника засобу масової інформації є яскравим свідченням перемоги свободи слова. Він, Бузина, може, має право і буде говорити про Україну всю гадість, яку вважає за потрібне. Щиро - справді щиро! - вважаючи свої висери нищівною критикою не лише влади, а й "укропів", "карателів", "хунти", "свідомітів" та інших "петлюрівців" й "бандерівців". Українську владу можна й треба критикувати навіть Бузині. Якщо, звісно, на його слова хтось, крім Віктора Медведчука, Дмитра Табачника, Олени Бондаренко та керівництва російського "Першого каналу" звертатиме хоч якусь увагу. Авторитетом у жодній сфері Бузина не є. Ніколи ним не був. А за те, що він називає себе істориком, справжні історики під керівництвом директора Інституту Національної пам`яті Володимира В`ятровича мусили б зібратися гуртом та начистити самозванцеві рило. Бо він такий самий історик, як лідери самопроголошених "ДНР" та "ЛНР" - політичні й державні діячі.

Тим не менше, аби Бузина сіпав з першого-ліпшого приводу, а то й навіть без приводу українську владу - Бог би з ним. Так само не варто болісно реагувати на твори Бузини, присв`ячені Тарасові Шевченку й Лесі Українці. По-перше, некомпетентних, суб`єктивних, не фахових, відверто "жовтих" публікацій про ці та інші постаті української історії та культури вистачає й без Бузини. Причому значна частина дурниць написана українською мовою, проте жодних суспільних дискусій, навіть локальних, не викликає. Хіба на окремі документальні фільми гнівно відреагують окремі публіцисти. Більше того: вилучення книжок із прізвищем "Бузина" на обкладинці ні до чого не призведе, крім як спрацює на користь самому Бузині - знову почне волати про наступ на свободу слова й придушення його, Бузини, вільної "письменницької" думки.

Проте персональними нападками на мертвих та живих Бузина не обмежується. Він ненавидить Україну в тому вигляді, за яку кожен окремий громадянин хоча б п`ять хвилин постояв на Майдані. І заради захисту якої перерахував на рахунок волонтерів хоча б 50 гривень одноразово. Бузина не сприймає українців як таких. Він у своїй українофобії перевершив свого персонального вождя та вчителя Дмитра Табачника. І ось тут є велика проблема. Яку не вирішиш, пославши Бузину "на..." та "в...", або просто обматюкавши малим та великим петрівським загином. Утім, рішення є. Ми з вами його ухвалити не в змозі. Проте над цим варто думати вже, і спробувати підказати його законодавцям й законотворцям. Як це не дивно прозвучить, рішення підказав Дмитро Табачник. Точніше, сумний досвід його перебування на посаді міністра освіти України. Суть у тому, що особа з поглядами й світоглядом Дмитра Табачника не має права обіймати жодних посад у державі, яку ненавидить від народження. Міністром освіти Російської Федерації особисто я товариша Табачника бачу. Причому - досить успішним. В Україні ж він має право тихенько жити, створювати якісь фонди, писати й видавати книжки, котрі будуть поширюватися маргінально, за передплатою, повз офіційні мережі розповсюдження. Має бути закон, котрий заборонятиме Табачнику й таким, як Табачник, вилазити на світ Божий зі свого помешкання. Крім, звісно, походу в гастроном, кіно, театр, розважальний центр, на мітинг - постояти в куточку за "русский мир" разом із трьома десятками маргіналів.

Так само з Бузиною. Потрібен закон, котрий чітко визначає, хто має обіймати будь-які посади в Україні. Не лише в державних, а й у приватних структурах.

Скажімо, власник газети "Сегодня" може заявити: "Не ваше діло!" - і буде правий. Але - лише в тому випадку, якщо призначений ним керівник структури не маньяк, не людожер, не має психічної хвороби і загалом адекватний в ставленні до держави, громадянство якої має. Якщо такий закон колись існуватиме, Бузина дуже швидко стане - по закону! - тим, ким він є нині насправді. Тобто, суспільним, соціальним та культурним маргіналом. Тоді навіть матюка на нього буде шкода: є персонажі, більш варті бути облаяними.