Область, яку українофоби різних мастей старанно готували як плацдарм свого можливо наступу, не піддалася на провокації.

Спочатку Будапешт спробував розіграти угорську карту, скориставшись розгубленістю Києва після наступу Путіна на Крим та Донбас. Вже не криючись, сусіди заговорили про потребу угорської автономії в Закарпатті, б’ючи по вже по й так розшматовану Україну. В очах деяких угорських політиків не можна було не бачити щастя, що європейський принцип непорушності кордонів нарешті зруйнований, і тепер угорці відкрито можуть пред’являти територіальні претензії до сусідніх країн. Та на превелике їхнє розчарування, Україна не розпалася на шматки, а вистояла. Натомість ще донедавна, здавалося б, всесильна Росія за рік втратила половину вартості національної валюти. І спрацювала тут, без сумнівну, й солідарна позиція цивілізованого світу проти країни-агресора. Будапешту довелося сховати пазурі, розуміючи, що він виглядає на тлі Європейського союзу занадто одіозно. Угорський козир, до якого, вочевидь, докладав руку і Путін, виявився передчасно засвіченим.

Тоді Москва взялася до іншої крапленої карти, яку плекає ще з часів розвалу СРСР. Кремль наївно гадав, що разом із «народними республіками» на Сході та Півдні України така ж постане і на крайньому Заході. Бо «пригнічений народ русинів» тільки й мріє, як відірватися від «фашистської» України.

Та 25 років розбудови агентурної мережі та фінансових вливань породив ще більший пшик, ніж угорський. Попри мантри Петра Гецка, якого Кремль призначив головним у Москві за русинський виступ, на Закарпатті рік минув, як один із найспокійніших в Україні. Ба більше, підтримка путінським режимом «русинства» тільки ще більше дискредитувала цей рух в очах закарпатців. Одразу стало ясно, звідки дує вітер в головах кількох десятках місцевих українофобів.

Заяви Гецка, що 80% закарпатців підтримують агресію Росії, тільки підтверджують відому в закарпатських інтернет-мережах істину про давню психічну хворобу «новоспеченого лідера», який за довге життя в Ужгороді так ніким і не став. (Як іронізують: «ні кола, ні двора»). Тепер у Москві цьому «абсолютному нулю» організовують прес-конференції (навіть привезли у Ростов-на-Дону, поближче до передової), де той розповідав про 15 тисяч бойовиків, готових виступити на Закарпатті за першою командою з Москви. Цей «сон рябої кобили» напівбожевільного розв’язав тільки руки СБУ, аби, нарешті, місцевих кремлівських агентів привести до порядку. Бо загроза тероризму, про який заявлено перед камерами, має і закінчуватися камерами, тільки зовсім іншими.

Зростання українського патріотизму

Натомість справжні реалії (президентські і парламентські вибори, соцопитування) підтверджують очевидний факт, що погляди закарпатців на події в Україні нічим не відрізняються від поглядів мешканців інших західних та центральних областей.

І одним із підсумків 2014 року на Закарпатті є якраз очевидне зростання українського патріотизму. Українофобія, яку тут завжди розпалювали за чужі гроші, відчутно зменшилася і поховалася у маргінеси. Натомість розмальовані молоддю у національні українські барви зупинки і мости, зібрані народною толокою кошти для закарпатських вояків, які захищають Україну від путінської орди, вшанування загиблих на фронті земляків та прийняття кількох тисяч біженців зі Сходу тільки підтверджує істину, що у нас спільна доля.

Приклад Донбасу розвіяв ще одну ілюзію, плекану в головах нечисленних радикалів, що Закарпаття може існувати саме по собі. Якщо найрозвинутіший економічний регіон опинився у повному ауті, то що говорити за область, яка завжди була дотаційною? (Причому не тільки в Україні, але за життя в Угорщині, Чехословаччині). Звідки взятися пенсіям, зарплатам бюджетників, соціальному забезпеченню, якщо у цій гірській місцині практично нема економіки? Приклад Донбасу найкраще наочне підтвердження, що чекає Закарпаття в разі політичних потрясінь. І це протвережує.

Закарпатські «козирі» Путіна виявилися дутими. Зате закарпатці чітко побачили, хто хоче запалити їхню мирну хату і нагріти руки, коли вона палатиме.