А гарний можна роман російський написати. За ним ще потім можна зняти фільм. А ще краще серіал з Міхаілом Порєчєнковим у головній ролі.

Короткий сюжет такий.

Молодий російський патріот Валєра з-під, скажімо, далекосхідного Усурійська, їде воювати в український Донбас з українськими ж фашистами й їхніми американськими покровителями. Там він вступає у контакти з місцевими прихильниками "русского мира", закохується у місцеву ватницю, переможницю коркурсу краси в місті Торез, переживає масу різних відчуттів і, ясна річ, воює з українськими фашистами.

І от у певний момент, уже десь на четвертому році перебування на російсько-українському пограниччі, уже добряче втомившись від війни, Валєра вирішує повернутися додому. Вдома на нього чекає мать-старушка і батько-інвалід. У них півтора гектара тайги, і Валеру починає мучити совість, що вже чотири роки він їм не допомагав. Одне слово, він вирішує зав'язати з війною і повернутися додому на Далекий Схід зі своєю "хохлушкою" Анжелою (жіноча роль – Єлізавєта Боярская). Вони збираються, купують квитки, прощаються там зі всіма соратниками, але на Валєру чекає останній бій. За нього йому обіцяють гроші, яких має вистачити на дорогу назад і початок нового життя.

І от починається десь під Волновахою останній Валєрин бій з укропами. І ось уже, коли вражий вогонь вщухає, лунає останній, ніби необов'язковий, залп української артилерії. В нашого героя влучає уламок снаряда, яким йому відриває обидві ноги. Валєра стікає кров'ю, але йому рятують життя деенерівські лікарі. Поруч з ним його вірна Анжела, яка допомагає йому морально переносити страждання. І от коли через два місяці все заживає, а замість ніг красуються акуратні гладенькі кукси, вони вирущають у дорогу.

Приїхавши додому, Валєра зустрічає батьків. Мама – посивіла і слаба (в ролях – Ґаліна Польскіх), уже зовсім божевільний батько, якому здається, що він до Єсєнін, то Пушкін, вже не встає з ліжка (в ролях – добре загримований Сєрґєй Бєзруков). "Жив, сыно-о-о-кТут Валєра знайомить їх з Анжелою. За вечерею він довідується, що батьки продали свою землю підставній фірмі, яка передала її в оренду на 99 років китайському кооперативу "Хуей Лянь Гун" для вирощування сої і ямсу, а гроші, половину з яких з'їла інфляція, вже витратили на лікування батька...

Валєрі важко, він хоче назад на війну, Анжела теж хоче додому... Але, по-перше, він без ніг, а по-друге, на телеканалі "Россия" повідомляють, що Донбас захоплено українцями, апалченци знищені, а російська армія вигнана за парєбрік.

Далі Валєра починає пити і пропиває останні гроші, зароблені в боях із українськими фашистами. Потім іде у соціальний фонд: "Я – ветеран, я воевал за Россию...", але йому дають мінімальну пенсію по інвалідності, бо ніякої війни з Україною Росія не вела: "Мы вас туда не посылали!". Валера йде до китайського кооперативу, хоче влаштуватися на роботу, але китайський менеджер з кривими зубами якраз їсть рис із куркою в кисло-солодкому соусі. І, випльовуючи на Валєрине обличчя шматки рису, китайський менеджер кричить йому ламаною російською:

"Ноги есь – работа есь, ноги нету – работа нету".

А назвати книжку можна так: "Кисло-сладкая повесть о Настоящем Человеке".