Директор Института мировой политики (Institute of World Policy) Алена Гетьманчук пишет в своем блоге:

Мені дуже подобається, що попри всесвітнє захоплення подіями у Північній Африці (що цілком резонно й зрозуміло) Україна теж не сходить зі шпальт міжнародних видань. Її не просто стало багато, про неї стали писати самі українці, і це, безперечно, новий та позитивний тренд. Українські чиновники, посли й експерти нарешті самі почали доносити інформацію про Україну, а не довіряти це хоча й поважним, але інколи недостатньо знайомим з українськими підводними течіями західним колегам. Це позитивний тренд навіть при тому, що деякі новоспечені українські автори масово почали виходити на міжнародну інформаційну арену зовсім не за покликом власного серця.

Інше питання, що сьогодні кожен незалежний український експерт, який пише про Україну, опинився у досить пікантній ситуації. Якщо ти будеш критикувати українську владу, тебе безсумнівно звинуватять а) у тому, що ти працюєш на Тимошенко б) у тому, що ти намагаєшся дискредитувати Україну на міжнародній арені. А якщо ти не будеш розповідати в міжнародних аудиторіях про те, що демократія в Україні дихає на ладан, свободи слова нема, кожен опозиціонер переслідується, тобі відразу поставлять вирок вже з іншого боку – "продався владі".
У своїй останній статті про рік Януковича в The New York Times/ International Herald Tribune я максимально намагалась балансувати. Не знаю, наскільки це помітно в скороченому вигляді, який, власне, і був опублікований в сьогоднішньому номері газети.
Інший погляд: перший рік Януковича
У середу двоє колишніх Послів Сполучених Штатів Америки в Україні поділилися своїм баченням першого року президенства Віктора Януковича в Україні на сторінках International Herald Tribune. Вони стверджували, що євроінтеграційний курс українського Президента стримують його антидемократичні дії. Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики в Києві, долучилася до цієї дискусії.
Після першого року президентства Віктора Януковича може скластися враження, що з однієї держави Україна утворилися дві.
Перша Україна – це та, яку представляють світові Президент та його прихильники. Ця Україна досягла політичної стабільності, реформи в ній йдуть повним ходом. Кампанія проти корупції є чи не найефективнішою в світі. Ця Україна залишається відданою демократичним цінностям, а ті, хто вказує на певні авторитарні тенденції насправді просто намагаються дискредитувати цю Україну на міжнародній арені. Європейська інтеграція залишається пріоритетом для України, проте водночас їй вдалося налагодити зіпсовані останніми роками відносини з Російською Федерацією.
Інша Україна постає в інтерпретації представників опозиції та громадянського суспільства. У цій державі стрімко зростають авторитарні тенденції, згортаються основні права та свободи. У цій Україні Януковичу знадобився лише рік, щоб прибрати до рук усі важелі державної влади – навіть Владімір Путін у Росії працював над цим кілька років. Боротьба з корупцією використовується як прикриття переслідувань політичних опонентів. Ця Україна відновила відносини з Росією лише за рахунок колосальних поступок.
Насправді, те, що кожна зі сторін просуває своє бачення України має кілька переваг.
По-перше, сучасна українська влада турбується про свій імідж в Вашингтоні і Брюсселі – вона не бажає, щоб до України ставилися як до Білорусі-лайт. Вона прагне переконати західних лідерів, що Україна залишається демократичною державою, з тією лише відмінністю, що якщо за Президента Ющенка демократія означала хаос, то за Президента Януковича демократія є синонімом порядку.
Українським можновладцям також важливо, щоб Україну не сприймали як маріонетку Росії. Вони так багато говорять про європейську інтеграцію не в останню чергу тому, що чим швидше їм вдасться зв'язати себе певними зобов'язаннями з ЄС, тим легше їм буде встояти перед тиском РФ, яка намагається втягнути Україну у свої економічні інтеграційні проекти.
Друга перевага – це те, що влада, як би їй цього не бажалося, не може ігнорувати "іншу" Україну. Громадянське суспільство в Україні є набагато активнішим та потужнішим, аніж в будь-якій іншій країні регіону.
Найбільшим викликом для українського громадянського суспільства є уникнути маргіналізації, як це трапилося в Білорусі. Це не так легко, якщо врахувати те, що за перший рік Януковича при владі стало очевидним, що головний інструмент сучасної влади в Україні – це страх.
Це стало зрозумілим вже тоді, коли прем'єр-міністр України Микола Азаров, виступаючи на конференції в Ялті минулого року, сказав приблизно наступне: "Страх є одним з головних людських інстинктів, і він має працювати". Будь-який крок влади – арешти і допити опозиційних лідерів, постійні набіги податкової поліції в офіси приватних підприємців – все це має єдину мету: поширити страх. І не лише в опозиційному середовищі, але й всередині самої влади. Ні для кого не таємниця, що деякі провідні можновладці поділяють різні позиції, але тримають свої погляди при собі.
Які уроки для себе має зробити Захід після першого року президентства Віктора Януковича?
У Заходу не залишається іншого вибору, аніж мати справу з тими політиками, які наразі є в Україні. Це не означає, що потрібно вести переговори лише з представниками Адміністрації Президента, є й інші урядовці, які відкриті до прагматичного та ефективного діалогу.
Потрібно зробити все, щоб показати антидемократичним ідеологам, що навіть якщо санкції за прикладом Білорусі сьогодні Україні не загрожують, ситуація може докорінно змінитися в будь-який момент.
Допоки Україна все ще хоче вважатися демократичною, європейською державою, а Президент Янукович не хоче, щоб його плутали з білоруським колегою Александром Лукашенком, офіційні представники Заходу повинні докласти всіх зусиль, щоб донести до українського Президента наступний месидж: вони також сподіваються, що Янукович не стане українським Лукашенком, і якщо він серйозно поставиться до таких побоювань та здійснить необхідні кроки, цього ніколи не станеться.