Не забороняте людям жити під час війни.

Ми читали Ремарка: он вони, герої, бігають, щось п’ють, когось люблять, добувають гроші, обманюють, каються, мучаться – живуть. А тим часом десь там іде війна.

Читали Уласа Самчука: кришать капусту, випускають газету, гризуться мельниківці й бандерівці між собою, їздять до Києва, купують на Бесарабці картопельку, ходять в гості, засиджуються допізна, закохуються, працюють в фотоательє, навіть намагаються знімати фільми. В цей час іде війна – розстріли на вулицях, контроль на дорогах, сьогодні вільний – завтра в тюрмі, а то і гірше.

Але це все йде поруч з життям, десь за життям – тобто, в першу чергу вони вам розкажуть, як святкували Різдво з ріднею.

Багато кому з нас діди і баби розповідали про війну, і в їх розповідях теж було: грались біля танка, що лишився при відступі, накрили хату новою черепицею, пішли працювати на цукеркову фабрику, що німець відкрив, вийшли заміж-одружилися і весілля гуляли.

Але ми все одно запам'ятали ту війну геть не такою.

Як же: справжня війна – це Оксана Іваненко, де Київ лежить в руїнах, де випадково не евакуйовані немічні жінки живляться гнилими картоплинами, а над купами цегли, що догорає, грає нацистський марш. Вцілілі ж люди по селах день і ніч партизанять, забувши про все на світі, в спалених селах стоять шибениці, де фашисти щодня вішають партизанських дітей.

Або Фадєєв – "Молода гвардія", де всі, хто може, борються з окупантом листівками, саботажем, провокаціями і терактами, а хто не може – переховує в себе тих, хто бореться.

Або книжка "Піонери-герої", наявна колись у кожній хаті, де Зоя Космодем’янська мовчить на допитах, де всяк піонер мужньо дивиться загибелі в лице і від початку війни не думає ні про що, тільки про фронт і про смерть фашизму.

Або "Повесть о настоящем человеке", де льотчик позве без ніг, де навіть курочка Партізаночка бореться з фашистами, а потім мужньо кладе голову в жертву задля бульйону.

Кожного року дев'ятого травня на нас виливали потік фільмів, де "дни и ночи у мартеновских печей не смыкала наша родина очей", де "все для фронта, все для победы".

У головах цілих поколінь радянські маніпулятори сформували переконання, що війна була істеричним, безсонним, патріотичним поривом тривалістю в чотири роки без зупинки. Всі, хто дихав, люто боролися з фашизмом день і ніч, і як спали – теж боролись. Усі, хто жив, завтра готові були вмерти, гордо і з честю, забувши, що вони – люди. Готові були істерично бігти закривати грудьми кулемета, не спиняючись і не відпочиваючи.

А наша родина напевно була збоку… Нас війна оминула, бо щось ні баба, ні дід про кулемет не розказували, і очі в них не горіли дико, як війну згадували.

І зараз, коли реальність показала нам, що праві були Ремарк, Улас Самчук і прабаба, а не радянські агітатори, багато хто просто не вірить.

Вони вергають громи: як можна влаштовувати концерти, гратися з дітьми, святкувати весілля і ювілеї під час війни? Воювати повинна вся країна! Борімось і ридаймо, бо інакше це, виходить, не справжня війна?

Але люди не можуть бути такими одногранними. Вони не можуть довго займатися тільки одним – війною. Дайте їм можливість жити – і вони й воюватимуть краще.