Рік тому я перейшов на українську мову.

Зробити це виявилось набагато легше, ніж мені здавалось. Для початку довелось пояснити дивне рішення російськомовній родині, забити на думку знайомих скептиків та просто почати день зі слів «Доброго ранку!». Певний час оточуючі чекають, коли ти перебісишся, але з часом звикають. Найбільше питань, жартів та підколів в цей період можна почути від людей, які і самі хочуть так вчинити, але чомусь не відважуються. За декілька місяців ти починаєш розуміти, що тобі банально не вистачає слів. В певні моменти ти робиш паузи, вмикаючи гугл транслейт в голові, або просто змінюєш фразу. Єдиним порятунком в такій ситуації стають українські книжки, багато-багато українських книжок. Саме там твій мозок черпає потрібні слова та формулювання.

На сьогоднішній день, за виключенням окремих ситуацій, я переходжу на російську в трьох випадках. Дуже дивних, як на мій погляд.

1. Коли на дорозі підрізає якийсь олень, голос в моїй голові миттєво переходить на російську в її найсуворіших проявах. Навіть словник українського жаргону не зміг вибити з голови брудні слова, що засіли там ще в дитинстві. 

2. Коли розповідаю про слова, чи вислів якогось іноземця, цитую його саме російською. Не знаю чому. Можливо, це наслідки російського перекладу фільмів? Хто знає! Добре хоч, не використовую ефект закладеного носа.

3. Коли спілкуюсь з сусідом. Це дуже крутий дядька, який у свої 85 років завжди має гарний настрій та цілодобово збирає склотару та макулатуру. Він постійно розповідає анекдоти та декламує вірші, але має один мінус – комуністичні погляди. У мене ж немає жодного бажання йому щось доводити і, аби не травмувати нервову систему старого, я спеціально для нього переходжу на російську.

P.S. Дехто питав, якою мовою я думаю. Так от, голос в моїй голові досить швидко адаптувався і часом навіть лякає мене своїм западенським акцентом та бандерівськими поглядами.