За великим рахунком, Мінські домовленості 12 лютого 2015 року нічим не відрізняються від Мінських домовленостей 19 вересня 2014 року.

Є, звичайно, нюанси, але якщо не виконувались Мінські домовленості 19 вересня 2014 року, то не має жодних сумнівів, що не виконуватимуться Мінські домовленості 12 лютого 2015 року.

Схоже, Путіну треба було заспокоїти Європу, що континентальної війни не буде. Проте наївно сподіватися, що він залишить Україну в спокої. Руками російських фашистів Лугандонщини він і далі влаштовуватиме провокації проти нашої держави. Відкритим залишається питання так званої “русскої весни”, коли мова йтиме про широкомасштабний наступ російської армії з метою прориву коридору до Криму.

Проблематичним залишається закриття 450-кілометрового кордону між Україною та Росією, через який лугандонцям постачають живу силу, зброю і техніку.

На тлі надання кредиту України від Міжнародного валютного фонду маємо можливість нарешті зайнятися реформами, а не банальним розбазарюванням коштів.

Це потрібно для зміцнення України, яка виявилася кісткою в горлі Росії. Путін прекрасно розуміє, що Україна виступає могильником Росії у шовіністично-диктаторському варіанті. Демократична ж Росія без Путіна, звісно, для нього неприйнятна. Схоже, другі Мінські домовленості, не розв’язуючи проблему, дають можливість для відносного спокою і кардинального зменшення жертв.