Чого прагне Путін (точніше, сукупність російських еліт, виразником «цивілізаційних прагнень» яких він є ) і те, які цілі він демонструє – різні речі.

«Бабло і понти» – стратегічне прагнення путінської еліти

Прагне він необмеженої і вічної особистої влади. Щоб його залишили у спокої і дозволили йому безкарно робити все, що заманеться зі своєю країною і електоратом. Для цього йому потрібна вертикально організована авторитарна імперія і «народ», який не ставить зайвих запитань. Про це свідчить динаміка концентрації капіталів путінською елітою у порівнянні з розвитком людського капіталу і інфраструктури за час його правління.

При цьому йому потрібні світове визнання і повага – необхідні атрибути абсолютної влади і гарантія збереження капіталів. Тобто, формально, його мета – переважно внутрішня, хоча і потребує для своєї реалізації певних зовнішніх умов. Користуючись лексикою путінської дипломатії останнього часу, її можна визначити як «бабло і понти».

Зовнішня агресія є логічним кроком на шляху побудови авторитаризму в умовах зростаючої системної соціально-економічної і управлінської кризи, що триває в Росії з 2011-2012 років. Коли він не зміг реалізувати свої стратегічні прагнення «простим» шляхом – анексією Криму і швидким розчленуванням України за мовчазної згоди світових лідерів, він вдався до інших методів впливу. «Інші методи» є традиційними для злочинців і спецслужб – залякування, шантаж, таємні операції, брехня.

Сьогодні він, а разом з ним російські еліти і суспільство, що є віддзеркаленням телепропаганди, стрімко змінює риторику від боротьби з «фашизмом» і «захисту руських» до війни з глобальним домінуванням США. Це свідчить про дві речі: по-перше, про відсутність довгострокової стратегії, а по-друге, розуміння, що в цій боротьбі російський режим є приреченим у випадку загострення конфлікту.

Мова шантажу: розподіл Європи або велика війна

Ціллю є розкол антиросійської коаліції, яка сформувалася протягом останнього року, в першу чергу, розкол єдності ЄС та США. Запропонувати щось Путін не може – в економічній і соціальній сфері Росії немає чим привабити більш-менш розвинені країни. Природні ресурси більше не є критичним чинником впливу. Залишається шантаж і залякування.

Сьогодні Путін намагається запропонувати європейським лідерам вибір між війною та відмовою від частини територій: не лише України, але всього «Східного блоку» – колишнього СРСР і Варшавського договору. В такому випадку війна в Україні є лише «прикладом» для європейських країн – нас катують, щоб залякати Європу і примусити її піти на умови агресора.

Чи достатньо зусиль докладає Кремль, щоб змусити, наприклад, Німеччину знову розділитися? А саме цього – повернення під контроль Росії колишньої НДР – вимагають зараз російські політики.

Пропозиція є провальною: вона розрахована на «слабкість» західних лідерів, корумпованість еліт, неспроможність до адекватної відповіді знахабнілому покидьку. Але в даному випадку Путін має справу не з лідерами і замкненими елітами, а з розвиненим громадянським суспільством з вибудованою системою громадянських інститутів, розвиненими державами, де «лідери» є лише найманими працівниками. Саме це російські прихильники тоталітаризму помилково вважають проявами «слабкості», але водночас, це визначає сталість цих держав і суспільств. Такими дешевими трюками як шантаж і погрози їх не візьмеш.

По-друге, стан безпеки європейських країн є незрівняне вищим за російський. Він визначається торгово-економічною, військово-політичною і соціальною стабільністю. Військова безпека є лише складовою загальної безпеки. Але і в цій компоненті перевага європейських країн є безперечною і тотальною.

Навіть рівень боєздатності визначають технологічний рівень озброєнь, рівень управління військами, професійний і соціальний рівень особового складу. А зовсім не кількісні військово-технічні показники, до порівняння яких ми звикли: кількість окремих типів зброї і живої сили. Тому в будь-якому конфлікті Росія приречена на швидку і нищівну поразку.

В Москві це розуміють, а тому на відкритий конфлікт із розвиненими країнами ніколи не підуть. Будуть і надалі шантажувати і залякувати. У сподіванні, що колись це спрацює і вони отримають хоча б частину «свого» – гарантії недоторканості капіталів і статусів – «бабло і понти».

Чого Путін хоче в Україні

Якщо брати «програму мінімум», то, по-перше, зробити осередок постійної нестабільності на кордоні ЄС, щоб дестабілізувати цю структуру. По-друге, зробити осередок конфлікту на своєму кордоні – традиційна радянська практика. По-третє, знищити економічний потенціал і соціальний капітал України, щоб максимально ускладнити її інтеграцію у світові структури.

«Програма максимум» включає повне знищення України. Ще на початку минулого року ця програма була цілком актуальна – достатньо уважно почитати відверті тексти ідеологів путінського режиму – своїх планів вони не приховували: розчленування України на керовані ззовні протекторати, етноцид і масовий терор. Ці плани рухнули завдяки не державі, а народу України. Але і зараз знищення України як самостійного суб’єкту міжнародної політики є нав’язливою ідеєю Москви.

В цих умовах також існує загроза масштабного конфлікту. Сьогодні ймовірність його спалаху визначається не військово-політичними або соціально-економічними факторами, а радше соціально-психологічними чинниками. Але навіть розпочавшись, ця війна не буде тривалою, і скінчиться знищенням Росії.

Думаю, і сам Путін, і більшість його радників і ідеологів це розуміють. Зокрема, заяви генерала Л. Івашова, секретаря Радбезу Російської Федерації М. Патрушева, і Є. Примакова про це однозначно свідчать. А тому з нарощуванням воєнної істерії і підвищенням градусу шантажу, панівною емоцією там стає страх. Саме страх керує зараз російськими елітами, примушує робити хибні кроки, нарощуючи короткострокові загрози.

Він хоче послабити вбивчий тиск санкцій, але обирає для цього найгірший шлях – шантаж і залякування, що зміцнює західну антиросійську коаліцію і посилює тиск. Він хоче заблокувати інтеграцію України в європейські економічні і безпекові структури, але лише консолідує українське суспільство, ЄС і НАТО. Він хоче створити зону контрольованого замороженого конфлікту для постійного тиску на Київ, а натомість отримує потік «ветеранів Новоросії» – озброєних злих нігілістів, зневірених, готових до бунту і злочинів, і таким чином розхитує власну державу.

Тобто політика Путіна – це шлях до краху його режиму. В переважно демократичному і ліберальному світі кулуарна політика, ґрунтована на шантажі і погрозах не є дієвим важелем. У світі «скляних будинків» шантажист приречений на поразку. Під тиском міжнародних санкцій, в умовах зміцнення антиросійської коаліції, шансів ані на розвиток, ані на збереження горезвісної «стабільності» вже немає. В кращому випадку на російську державу чекає повільна стагнація, в гіршому – руйнівний колапс.

Що робити нам? Лише в рамках стабільної сильної коаліції ми можемо перемогти: критично обмежити ресурси агресора і зупинити його. Це важкий, в першу чергу, політичний процес. Ми маємо залучати більше сторін для переговорів, дотримуватися прозорості при виробленні і ухваленні рішень, тримати своє слово і вимагати того ж від усіх сторін, тримати військовий, політичний і економічний тиск і не піддаватися пропагандистським атакам.