Однією з великих проблем України, що заважає їй стрімко розвиватися у соціально-політичній площині, є світоглядне хуторянство.

У звичайному житті воно проявляється у всьому - пригадайте влучні анекдоти про двох українців, серед яких є відразу троє гетьманів; про свою хату з краю і те, як закладений в цю говірку зміст було перекручено, а потім саме він, хибний, укорінився в підсвідомості; у великій волелюбності українського народу, який занадто часто сповзає в побутовий анархізм і вседозволеність. Будемо відвертими, у воюючій  Україні чимало «захисників», які ладні на словах обороняти своє село чи місто, але не горять бажанням вийти на захист територіальної цілісності десь за тисячу кілометрів від жінчиної спідниці та нагрітого дивану. Українці навчилися створювати горизонтальні інституції на зразок волонтерських сотень або феноменального Майдану 2013-2014 років, з його алюзіями на виборність Чорних рад епохи розквіту козацтва, але надзвичайно складно вбудовуються у вертикально-інтегровані структури, які взяли б на себе функції зруйнованої держави. 
 
Коли в український парламент рвуться люди, які фарбують у дворах дитячі майданчики, ремонтують під'їзди, облаштовують пандуси для людей з обмеженими можливостями в сусідній аптеці, це все добре, але не має жодного відношення до роботи справжнього професійного парламентаря. 
 
Це і є найяскравіший прояв політичного хуторянства. Як зі сторони політика, так і з боку виборця. Народний депутат повинен вирішувати долю країни. Писати закони. Розробляти концепції змін і впроваджувати їх у життя. Піднімати глобальні рішення для цілих галузей, створюючи умови для системних змін. А не займатися вивезенням сміття і вербовкою виборців округу для спільного прибирання зупинки громадського транспорту біля власного будинку. І питання тут не тільки в мажоритарній виборчій системі, яку негайно необхідно зруйнувати. 
 
...Вчора новинна стрічка повідомила, що Полтавська обласна рада визнала Росію країною-агресором. Аплодисменти. Червонопикі депутати співають гімн. Голова облради бадьоро звітує перед якимсь 26-літнім функціонером з Адміністрації президента про видатне досягнення містечкового народовладдя і з почуттям виконаного обов’язку їде додому, де його очікує добра порція відварених полтавських галушок. Будьмо, гей! Ой, попід горою… 
 
Не хочеться витрачати час та встановлювати - хто додумався першим прогнутися перед центральною владою і відзвітувати про видатний прорив хуторянськості на рівні місцевих органів. Навіщо взагалі міським, районним чи обласним радам щось там вирішувати про визнання Росії країною-агресором!? Політично-стурбовані глядачі щиро обурювалися перипетіям розгляду цього питання в Маріуполі, де місцева влада, що складається переважно з колишніх адептів ПР,  ще до цих пір намагається, вдаючи з себе патріотів України, вихиляти сідницями перед Кремлем. Потім аналогічні рішення чомусь стурбували Київраду та інші органи місцевого самоврядування. 
 
Невже у Другу світову американська Оклахомщина вступала окремо від Монтани чи Небраски? Чи може вплинути на вже прийняте рішення канцлерін Меркель з визначного, доленосного питання, наприклад про відправку до Афганістану німецького воєнного контингенту, думка групи депутатів окремо взятої Саксонії? Чи проводиться референдум серед мешканців Ліверпуля щодо підтримки дій британського уряду в питанні запровадження економічних санкцій проти Росі? Ні, ні, ні. Тому що державний рівень прийняття рішень визначається не бажанням місцевих політиканів зайвий раз щось там поверещати в ЗМІ по темі, а виключно обсягами відповідних повноважень та відповідальності. 
 
Верховна Рада України, як головний орган законодавчої влади, прийняла з російсько-агресорського питання відповідне виважене рішення. Яким чином дрібне шарудіння тризубцевими папірцями якихось місцевих депутатів може вплинути на той законодавчий акт? Набагато було б краще, щоб депутати місцевих рівнів присвятили свій робочий час питанням, що відносяться до їх прерогативи. Це вже давно пора зрозуміти українським політикам. Якщо вони звісно збираються будувати нову державу у ХХІ ст., а не натирати ефірні мозолі терміном "децентралізація", що занадто сильно тхне ось таким вищезазначеним політичним хуторянством.  Подібні картинки місцевої законотворчості краще за все характеризують інституціональний і ментальний хаос, притаманний черепним коробкам політичного істеблішменту Україні, стимулюючи кожного місцевого панка пукнути у вічність своїм баченням теорії еволюції, системи міжнародної безпеки та законів гравітації. 
 
«Думай глобально, дій локально» - ось необхідний імператив, який повинен визначати діяльність українських політиків, які хочуть вирвати країну і реально, і ментально з міщанського пасторального минулого з хатинками-мазанками, державними резиденціями в глибоко провінційних батуринах-чигиринах, та щоденними мітинговими пристрастями, на яких кожен приміряє собі булаву до портрету. 
 
Тому, коли ви чуєте про розгляд будь-якими обласними чи міськими радами порядку денного, що виходить за межі географічних кордонів цих населених пунктів, знайте – таким сільським патякалам необхідно якнайшвидше дати в морду. Адже це означає одне – вони витрачають час, не вирішуючи проблем своєї територіальної громади. Те саме, але вже ногами, слід вчиняти з депутатами ВРУ, коли вони спускаються з державницького рівня на вуличний - піаряться на фоні «підшефних» дитячих садочків, роздаючи потенційним виборцям дешеві цукерки або ламають власноруч незаконно встановлені МАФи. 
 
Україна перемогла на Майдані не завдяки споживацьким лозунгам чи вимогам соціально-економічного характеру. А тільки завдяки тому, що світоглядна еволюція нарешті увійшла в синергетичний резонанс з революцією духу і гідності. Зрілість політичної нації, що народилася під час Майдану, визначається ступенем розуміння та об’єднанням спільних зусиль навколо єдиного проекту країни. Хуторянство необхідно відкинути на узбіччя політичного процесу. Зараз час системних зрушень.