Одна із засадничих проблем культурної царини, котра виникала на всіх 8 стратегічних зустрічах у різних містах України, що їх проводила "Платформа стратегічних ініціатив Культура 2025", – недовіра до влади.

Причиною цього, зокрема, є непослідовна і суперечлива політика чиновників, а наслідком – глибока апатія культурного середовища, яке переконується лише в тому, що міністри (і віце-прем'єри) змінюються, а відсутність реальних реформ – вічна. 

Виглядає на те, що віце-прем'єр міністр-міністр культури В'ячеслав Кириленко за довгі роки своєї політичної кар'єри досконало оволодів мистецтвом управляти суспільною апатією і навіть спрямовувати її в потрібне собі русло. 

Хоч які рішення він сьогодні ухвалює чи анонсує, його публічна критика і близько не дорівнює критиці попереднього міністра. Навіть головне українське медіа – фейсбук – мляво реагує на чергові винаходи Мінкультури, а якщо і реагує, то радше глузливо-іронічно, ніж нищівно-критично. Походи бійців АТО на вистави в оперний чи в театри або мобілізаційний марафон читання Шевченка з нагоди його дня народження, викликають зневажливий сміх.

Сміх – чудовий спосіб захисту і психологічного порятунку, але віртуальний фейсбучний сміх замість реальної обґрунтованої критики розв'язує руки міністерській чолівці не лише продовжувати свою ура-патріотичну діяльність, а й ігнорувати навіть ту поодиноку критику, яка все ж звучить на адресу Мінкульту. 

Так чи так критики Мінкультури сьогодні переважно зачіпають те, що воно робить, себто ініціативи, котрі цілком можна вмістити під гаслом одного з найостанніших нововведень – "Зброя культури", коли вся реформаторська енергія команди міністерських новаторів іде на  перетворення культури замість середовища сталого розвитку, інновації та добробуту, на зброю (щоправда, не завжди зрозуміло – проти кого саме вона спрямована). 

Квиткові квоти для бійців (хтось питав тих бійців, яким чином їх стимулювали ходити на вистави і чи вони їм справді сподобались?), переспрямування всіх коштів з бюджету мистецьких заходів на підтримку агітдіяльності на сході у проекті "Зброя культури" (яким чином волонтерські ініціативи можуть подаватись?

Наскільки відкритим є конкурс? які саме витрати покриватимуть бюджетні кошти? скільки разів одна ініціатива може подаватись? за якими критеріями надаватиметься перевага одних ініціатив перед іншими?), законопроект про створення Музею Майдану (яка доля законопроекту сьогодні, коли річниця Майдану вже минула? чому затихла хвиля критики того, що ця ініціатива була "позичена" у групи фахівців-волонтерів, які працюють над Музеєм Майдану/Музеєм свободи вже рік?). 

Утім, увага не звертається на те, що Мінкультури та його очільник НЕ робить. Всі згадані вище і не згадані тут ініціативи – є саме ініціативами, короткотерміновими і доволі популістськими заходами, може й не до кінця ефективними, але ж і не шкідливими (ну яка шкода від концертів на сході, правда?).

Вони не лише не є реформами, а й навіть першими кроками до реформ. 

Чого ж не робить Мінкультури, а що мало би робити?

Передовсім, певно, провести аудит тих реформ, які розпочали чи початок яких задекларував попередній міністр, а також попередній гуманітарний віце-прем'єр.

Чи не вистачить двадцять років поспіль починати з уявлення, ніби до того нічого не існувало? Ми говоримо про інститути державної влади чи про короткотривалі особисті програми конкретних політиків або чиновників?

Що сталось із програмою "Взаєморозуміння", яку Мінкультури розпочав минулого літа? Тоді Міністерство декларувало прозоре звітування за цією програмою, вже не кажучи про аналіз самої ініціативи – першої "прото грантової" конкурсної програми Мінкультури.

До речі, прозорість фінансування і проектне, грантове фінансування також фігурують серед якнайчастіше згадуваних потреб царини за дослідженнями "Культури 2025".

І ще до слова – постійно звучить пріоритетність горизонтальної комунікації між регіонами і містами країни, коли ідеї приходять від самих мистецьких інституцій і формують зв'язки, які лишаються і працюють далі (дають сталіший ефект) і не лише безпосередньо в зоні конфлікту, а у суміжних, проблемних зонах задля того, аби не допустити там конфлікту.

Чи не заслуговує це на увагу не меншу, аніж концерти на передовій?

Крім того, чому призначені на концертні заходи кошти слід витрачати... знову-таки на концертні заходи (хоч і зі шляхетною метою), а не на розвиток та інновації? 

Яка сьогодні доля участі України у платформі "Креативна Європа"? Це було одне з найважливіших досягнень минулого року, коли Україна дістала право брати участь у "Креативній Європі" - програмі ЄС із підтримки й розвитку інновацій у культурі та медіа - за символічний внесок в 1 євро (замість двохсот тисяч євро).

Чи завершило Мінкультури цей процес і виконало решту умов і, врешті-решт, підписало договір із програмою, котра дала б можливість українським мистецьким інституціям залучати до своїх проектів європейських партнерів і європейські кошти, що особливо актуально сьогодні, коли в Україні зникли навіть ті скромні можливості для залучення коштів на культурну діяльність, які існували ще минулого року? 

Яка подальша доля змін, зокрема кадрових, які Мінкультури намагалось запровадити у своє газетно-журнальне видавництво? Які робляться кроки для скасування фінансування на товариство "Просвіта", діяльність якого навіть порівняти немає з чим? Чому не працює процедура конкурсного призначення на посаду керівників національних інституцій культури - зокрема, музеїв?

Чому Мінкультури відмовилось від фінансування українського павільйону на Венеційській бієнале, повністю зігнорувавши піврічну неоплачувану роботу двох кураторів і цілком віддавши цю репрезентацію - вкотре - на поталу професійній, але все ж приватній інституції з власними інтересами?

Цей крок є тим дивніший на тлі гучних прокламацій щодо необхідності активної позиції України у просуванні своїх інтересів у світі.

Утім, на тлі цих та інших питань, що лишаються без відповіді, одним із найцікавіших є питання формування стратегії реформ у культурі. Національна стратегія Культура 2025 – є не лише частиною Коаліційної угоди та програми уряду, а й частиною плану виконання Україною Угоди про асоціацію з ЄС.

Тобто це, водночас, і нагальна внутрішня потреба країни у модернізації та розвитку, і документально підтверджені міжнародні зобов'язання, котрі виконують роль і батога, і пряника.

Довготривала стратегія реформ є не лише нормальним і необхідним, європейським політичним інструментом, котрий дозволяє вибудовувати пріоритети, консолідувати довкола них зусилля і ресурси та добиватися справді ґрунтовних змін.

Формувати бачення на перспективу означає маркувати ціль, до якої варто рухатись, надавати перевагу сталому і поступовому розвитку, а не лише ситуативному гасінню пожеж (ремонту дахів, заміні корумпованих чи непрофесійних керівників установ, спробі усунути тимчасові зони напруги) та популістським стрибкам із національним бубном, чим дотепер займалось і фактично досі займається Мінкультури. 

Оскільки Довгострокова національна культурна стратегія "Культура-2025" зазначена в усіх документах, про які йшлося вище, Мінкультури хоч як мусить її презентувати до кінця року. Однак затиснене в лещата негайних реформ, яких суспільство (та світові кредитори) очікують і від уряду загалом, і від кожного міністерства зокрема, Мінкультури вирішило за старою доброю традицією виконати п’ятирічку за два роки і написати таку стратегію за місяць, про що міністр культури оголосив на зустрічі з експертами минулого тижня. 

Усі складові "правильного" процесу присутні - писати будуть не чиновники, а експерти в робочих групах за напрямами, проект буде винесено на публічне обговорення.

Тобто, урядові структури чудово навчились вгадувати всі потрібні літери, от тільки мелодію вгадати в них ніяк не виходить.

Не можна довготривалу стратегію реформ, яка стосуватиметься не лише Києва, а цілої країни, не лише конкретного міністерства, а й багатьох суміжних царин (приміром, як можна розв’язати проблему занепаду гуманітарної складової у середній освіті без Міносвіти? А проблему Держказначейства і можливості бюджетних установ оперувати власними заробленими коштами без Мінфіну?), не лише стану речей сьогодні, а й того, якими вони мають бути за десять років, вирішити зусиллями кількох, нехай найрозумніших людей, за місяць, та й за пару місяців.

Тим більше, коли в країні не існує достеменної статистики функціонування культурних інституцій (не лише недержавних, а й навіть державних), коли не існує ґрунтовних досліджень стану культурної політики та потреб царини (культура, певно, чи не єдина царина, яка досі не має жодного аналітичного центру, котрий відповідав би європейським стандартам досліджень). 

Однак існують кілька ініціатив, котрі вже впродовж тривалого часу працюють з розробкою довготривалої стратегії, але які й досі не помітні для Мінкультури - це група "Культура" в РПР і Платформа стратегічних ініціатив "Культура 2025".

Зокрема, "Культура 2025", котра починалась як волонтерська ініціатива і доклала чимало зусиль (разом з іншими партнерами) для того, аби довготривала стратегія таки опинилась в міністерських планах, працює уже впродовж півроку з кількома сотнями фахівців із різних секторів і міст. 

Наголошуючи на тому, що така довготривала стратегія не може бути за старим зразком спущена на голову культурному середовищу, учасники платформи "Культура 2025" наполягають на тому, що натомість вона має вирости із самого середовища: із розуміння проблем, з якими воно має справу впродовж останніх років, сліпих плям, на котрі ніколи не звертали необхідної уваги, та з консолідованого і спільного бажання ці проблеми вирішувати та рухатись до того, аби культури нарешті стала частиною стратегії суспільного розвитку, а не розваг і споживання. 

Суспільні ініціативи, на кшталт "Культури 2025", ставлять на мету не швидку перемогу над хворою системою, а системні зміни правил гри, котрі допомагатимуть культурній царині розвиватись, а не виживати, і котрі дозволятимуть суспільству мінятись через творчість і партнерство, а не через протистояння. 

Тобто фактично - робиться те, що мало би робити Міністерство культури - працювати на встановлення демократичних, прозорих і збалансованих правил гри, котрі не можна і не потрібно буде змінювати щороку чи з кожною зміною уряду, котрі не залежатимуть від особистих смаків і політичних преференцій чиновників та їхніх друзів. 

А тим часом, Мінкультури ефективно використовує культуру як зброю, тільки не проти зовнішнього ворога, а проти ворога внутрішнього - самого культурного середовища, розбиваючи його солідарність, граючи на апатії та страху змін, напускаючи диму популістських заходів, за якими не видно браку реформ.

І поки культурне середовище буде розділено, допоки буде грати на перемогу, а не на сталий спільний результат, потрібний усім нам - над нами буде володарювати, як не цей віце-прем’єр міністр-міністр культури, то наступний.