На кожному життєвому етапі людина має тільки приблизну відповідь на це запитання. Проте від того, якою мірою сформульована у голові відповідь збігатиметься з внутрішньою сутністю людини, залежить щастя людини, її реалізація, розкриття у цьому світі. Не в останню чергу – матеріальний добробут. З народами те саме. Кожен народ на землі шукає свою місію, своє призначення. Тих, хто не знайшов, або забув про неї, або згаяв час, історія стирає з лиця землі. Прикладів безліч.

Спитайте в людини, яка про це ніколи не думала, про те, ким вона є. Вона вам відповість тими шаблонами, які в неї вклали батьки, друзі, родичі. Чи то телебачення з рекламою. Замість власного усвідомлення місії – чужа думка. Добре, якщо щира. А часто – навмисно зманіпульована.

Часто, коли в українця запитували про те, ким він є, він відповідав шаблонами, які за нього придумали інші. Українець сприймав себе в рамках нав’язаної ззовні ідентичності, щиро вважаючи її своєю.

Перший приклад лежить на поверхні. Кілька десятиліть українці були членами радянської спільноти. Радянська ідентичність міцно імплантувалася в мозок, вона мала сильну колективну енергетику. Радянська ідентичність давала потужне моральне задоволення. Дуже класно відчувати себе членом великої сім’ї, де всі народи – браття, де всі пов’язані єдиною культурою – і високою, і побутовою, де є потужна мова для спілкування, яку всі розуміли. Це дійсно захоплювало. Багато людей навіть і зараз хотіли б відродити оте приємне відчуття, коли всі разом і всі – єдина сім’я.

Але радянську ідентичність придумали інші. Українці лише погодилися грати за чужими правилами.

Радянська ідентичність повільно зникала протягом 23 років незалежності. Процес ішов не тільки в Україні. Візьмімо Росію. Там якось блискавично швидко вивітрилося ставлення до народів Центральної Азії як до колишніх радянських «братів». Натомість вони раптом стали не братами, а «гастарбайтерами». І коли цих гастарбайтерів стало багато, вони почали сприйматися вже як чужинці, що ходять молитися до мечетей і ріжуть баранів на Курбан-байрам. «Чужими» стають навіть громадяни самої Росії, але «кавказької» національності.

В Україні навіть люди, які ностальгують за СРСР, в житті радянську ідентичність здебільшого замінили на іншу. Хто в Україні реально цікавиться подіями в Таджикистані? Хтось щось знає про сучасну казахську літературу? Якщо хтось вважає, що радянська культура якісніша за сучасну, то хай скаже, коли він востаннє читав прозу Чингиза Айтматова або вірші Расула Гамзатова. Ніхто не пам’ятає віршів Расула Гамзатова? А пісню Кікабідзе «Пожеланіє» пам’ятаєте? А таких популярних пісень на вірші дагестанського поета десятки. І я просто взяв один приклад...

Отже, двадцять років поспіль радянська ідентичність впевнено крокувала у минуле, звільняючи і виводячи на світ інші ментальні нашарування. Як тільки впав СРСР, на світ з голів вилізла інша ідентичність. Вона сформувалася протягом двох століть знаходження у складі Російської імперії, коли Україна була ще не Україною, а Малоросією.

Цю ідентичність називають по-різному. Хтось каже про «слов’янське братерство», про «православну єдність». Патріарх Кирило поклав цю спільну ідентичність в основу ідеї «руського світу», тобто спільного культурного простору трьох слов’янських переважно православних народів.

Говорячи про Україну, назвемо цю ідентичність «малоросійською».

Сильний бік цієї ідентичності – в тому, що її світоглядні коріння уходять глибше в людську підсвідомість, ніж у радянської людини. Якщо ти православний слов’янин, ти теж – член великої світової спільноти, але значно поважнішої, стародавнішої і «духовнішої», ніж радянська. Від Бєлграда до Владівостока і від Софії до Таллінна – всюди височіють храми, де ти майже вдома, одна мова богослужіння, один ритуал, дуже схожа субкультура. Знову класно, ти не один.

Навіть якщо не чіпати сербів та болгар, а обмежитися трьома східноєвропейськими народами, слід визнати, що підстави для відчуття єдності є, і вони справді міцні. Усі три народи розмовляють схожими мовами, мають істотні спільні риси у менталітеті.

І знову ж таки спільна історія. Всі визнають, що українці внесли велетенський внесок у будівництво Російської імперії в усіх сферах. Українці робили це свідомо, адже щиро вважали цю імперію, що поступово європеїзувалася, спільним з росіянами проектом. Теофан Прокопович, Олександр Безбородько, Віктор Кочубей: оці три українці – справжні будівничі імперії були увічнені на монументі на честь тисячоліття Росії у 1862 році. А скільки їх було, цих українців – відомих і невідомих: у церкві, у війську, у державному апараті...

У принципі «малоросійська» ідентичність стала основою ставлення сучасних росіян до українців у період до Майдану 2013-14 років. Про це багато пишуть, описуючи образ домайданного українця в російській свідомості як сучасну інкарнацію героїв гоголівських повістей.

Гадаю, після розпаду СРСР в українців був реальний шанс повернутися до «малоросійської» ідентичності нового формату. Це могло б статися, якби сучасна російська еліта взяла на себе роль європеїзатора та просвітителя власного й сусідніх народів – ту роль, яку вона, добре чи погано, намагалася виконувати в Російській імперії. Можливо, якби лише Росія спромоглася презентувати себе як центр успішної модернізації, стабільності і заснованого на іновативному розвиткові добробуту, як привабливу модель для інших народів, Україна за нових умов могла б цілком погодитися виконувати допоміжну роль у якомусь сучасному інтеграційному проекті з центром у Москві.

Але «малоросійська» ідентичність так і не відновилася. Росія не спромоглася виконати роль дороговказу для України. Підприємливі українці навчилися користатися зі створеного на продажі енергоносіїв російського добробуту, однак сучасна російська політична модель приваблювала в Україні лише небагатьох. І нарешті, анексія Криму і війна на Донбасі не залишили ані найменшого шансу на реанімацію «малоросійства». Саме по «малоросійській» ідентичності українців війна вдарила більше за все. По почуттях особливої близькості, кровної спорідненості, спільної долі. Нарешті, вщент розбито найміцніше підґрунтя «малоросійської» ідентичності – релігійну єдність. Не забуваймо: війна на Донбасі – це кровопролитна війна між двома найбільшими у світі православними народами. І, значить, «православна єдність» була лише оболонкою, такою собі видимістю єдності на основі схожості зовнішнього обряду. У ціннісному, світоглядному вимірі між народами розверзлася справжня прірва.

Та навіть якби не було війни, «малоросійська» ідентичність все одно не змогла б об’єднати українців і надати їм дороговказ у майбутнє. Причина зрозуміла: «малоросійська» ідентичність завжди ставитиме українців на друге місце. У «малоросійській» ідентичності Київ завжди в тіні Москви і Санкт-Петербурга. Миле, симпатичне, але провінційне місто. У «малоросійській» ідентичності російська столиця завжди висмоктуватиме кращі українські мозки, і не важливо, чи формально Україна незалежна, чи ні. З ідентичністю, заснованою на «другорядності» ми не здійснимо стрибок у майбутнє, не повіримо у власні сили, не вибудуємо наш власний всесвіт таким, яким ми – і лише ми – хочемо його бачити.

До того ж слов’янсько-православний світ, на якому тримається «малоросійська ідентичність», хоч і широкий географічно, але ціннісно є різнорідним і в ньому співіснують різні типи ставлення до цінностей інших світів. Еліта православної імперії хотіла і вміла вчитися в інших європейських народів. А про нинішніх носіїв ідеї «руського» світу цього не скажеш. Тому якщо до панслов’янських ідей домішати нетолерантність, вона швидко перетворюється на недружність, а то і на відверту ворожнечу до інших – до протестантів, євреїв, мусульман.

Почитайте, що пишуть деякі православні фундаменталісти – вони обома руками за союз з Росією і Білоруссю, проте Галичину готові хоч завтра віддати розбещеній «Гейропі» - бо там живуть «чужі», «не свої». Зрозуміло, світогляд, який прямо включає в себе ідею розколу України, ніколи не зможе стати чинником її об’єднання.

Своєрідною мутацією імперської православної ідеології стала популярна в Росії «євразійська» ідея. В цій ідеї вже набагато менше власне православного елемента, натомість набагато більше суто російського націоналізму. «Євразійство» знаменує собою кризу російської постімперської свідомості, кризу, в основі якої лежать невдалі спроби приєднання України. Якщо в реінкарнації «православної» імперії українцям усе ж відведено важливе й почесне друге місце після росіян, то в імперії «євразійській» місце українців взагалі незрозуміле. Якщо патріарх Кирило з усіх сил лавірує між лояльністю до влади у Москві та потребою у збереженні українських парафій, то, наприклад, прибічники «євразійця» Дугіна вже без будь-яких комплексів можуть звати українців фашистами і виголошувати сповнені ненависті до України промови.

Руйнування з космічною швидкістю «малоросійської» ідентичності, що проходить на наших очах, неминуче виводить на поверхню старішу за віком відповідь на запитання «хто ми такі?». Цю відповідь можна умовно назвати «козацькою» ідентичністю українців.