Нещодавно я прочитав лекцію з умовною назвою «Яку країну ми будуємо?». Цю лекцію у «Вільній школі економіки» Дмитра Раімова мали можливість почути десь триста слухачів.

 Після лекції отримав багато запитань, де її можна побачити чи послухати. На жаль, формат лекторію ВШЕ не передбачає аудіо- чи відеозапис лекцій. Враховуючи бажання багатьох дізнатися, про що я розповідав слухачам ВШЕ, дозволю собі оприлюднити основні тези цієї лекції.

Тези лекції:

частина друга, першу частину дивитися тут: http://uainfo.org/blognews/518301-yaku-krayinu-mi-buduyemo.html

Про роль великого капіталу для розвитку країни та міфи щодо малого бізнесу

• Для розуміння, яку країну ми хочемо розбудувати, важливо визначити роль та місце в економічній системі великого та малого бізнесу.

• Україна має суттєву перевагу, пов’язану з великою територією та кількістю населення.

• В малі країни важче залучати інвестиції. Там, як правило, нераціонально будувати великі промислові підприємства, бо недостатній внутрішній попит. Тому малим країнам, попри максимально сприятливі умови, які вони можуть створити для бізнесу, доволі важко залучати в економіку по-справжньому значні інвестиції. Серед них лише деякі стали успішними, якщо вони змогли знайти нішу в сфері послуг – фінансових, транспортних, туристичних.

• Доволі поширеним міфом є думка про те, що в розвинутих країнах малий бізнес формує переважну частину податкових надходження до бюджету. Це не зовсім відповідає дійсності.

• Саме великий бізнес в силу значно більшої вартості фондів на одного працюючого формує більшу частину корпоративних податкових надходжень.

• За умов наявності платоспроможного попиту великий бізнес може запускати серійне виробництво з використанням надзвичайно дорогих автоматизованих ліній, створюючи значно більший обсяг доданої вартості, ніж це може зробити малий бізнес.

• Так, малий бізнес може бути ефективним в сфері послуг, виробництві незначних обсягів продукції, які не потребують масового серійного виробництва.

• Також малий бізнес може бути більш ефективним та креативним в науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах (НДДКР). Але це на рівні дослідницьких зразків. Вони мають сенс лише за наявності можливостей для масштабування та запуску в серійне виробництво результатів досліджень. Тому і наукові дослідження в Україні все більше деградують, бо вони не можуть бути реалізовані у великих промислових обсягах. Зникнення масового промислового виробництва призводить до відсутності попиту на НДДКР.

• Показово, що науково-технічна діяльність йде за масштабним промисловим виробництвом. Це загальносвітова закономірність. Тому провідні держави зіштовхнулися з тим, що за перебазуванням масового промислового виробництва в азійські країни згодом туди потягнулися і науковці.

• Без співпраці та доповнення до технологічного ланцюгу великого бізнесу малий бізнес існувати ефективно не зможе. А нерідко саме завдячуючи великому бізнесу малий бізнес тільки і може з’явитися та розвиватися.

Як приклад, інвестиції великого бізнесу в розбудову гірськолижного курорту Буковель (а це питання сотень мільйонів доларів), забезпечили формування без перебільшення тисяч малих бізнесів, які надають готельні, транспортні, торгівельні, ресторанні та інші послуги тим, хто приїжджає на цей курорт.

• В малому бізнесі зайнята дуже значна частина населення, яка одночасно є і працівниками, і споживачами, в тому числі продукції масового виробництва, що виробляється великими підприємствами. Тому вони є надзвичайно важливою складовою економіки країни.

• Вже в якості споживачів громадяни формують більше половини податкових надходжень. Саме вони є кінцевими платниками ПДВ та акцизів. Тому сприяючи зайнятості в малому бізнесі, наявності зарплат у найманих працівників, держава створює передумови для збільшення податкових надходжень.

• Отже, розбудовуючи економіку країни в жодному випадку неможна протиставляти великий та малий бізнес.

• Уряд має усвідомлювати, чого потребує малий та великий бізнес. В них різні потреби, різні завдання.

• Так, малий бізнес відчуває найбільші складнощі в надмірній регуляцію їхньої діяльності з боку держави, нестачі платоспроможного попиту на їх продукцію та послуги, монополізацію ринків постачань та збуту продукції.

Для малого бізнесу є непідйомним рівень відрахувань на фонд заробітної плати, бо в них в загальних витратах зарплата може складати до 80 відсотків. В той же час на великих підприємствах витрати на зарплату в загальних витратах коливаються від 8-12% (для металургійних підприємств) до 17-20% (для машинобудівних).

Тому завдання уряду в частині сприяння розвитку малого бізнесу полягає в кардинальному скороченні регулятивних вимог, створені цільового додаткового попиту для їх продукції та послуг за рахунок бюджетних замовлень.

Крім того необхідно кардинально міняти систему соціального страхування, повністю відмовляючись від прив’язки соціального страхування найманих працівників (в частині страхування тимчасової непрацездатності, нещасних випадків на виробництвах, безробіття) до фонду зарплат.

При цьому солідарну пенсійну систему в частині відрахувань та виплат з неї необхідно протягом 3-5 років кардинально зменшити.

• Якщо ж йдеться про великий бізнес, то він в першу чергу зацікавлений в стабільності регуляцій та податкової системі, в податковому сприянні інвестицій в інновації та основний капітал, в захисті прав власності, сприянні експорту, в недопущенні зловживань в діяльністю природніх монополій.

Великий та малий бізнес в аграрному секторі

• Таким же недоречним є протиставлення великого та малого бізнесу в аграрному секторі. Зрозуміло, що великі аграрні компанії більш ефективні в порівнянні малих сільськогосподарських підприємств та домогосподарств.

Саме завдячуючи їх діяльності Україна змогла суттєво наростити обсяги аграрного виробництва та експорту аграрної продукції та готових продуктів харчування.

• При цьому слід відзначити, що великі агрохолдинги більш ефективні у виробництві тих видів аграрної продукції, які дозволяють використовувати сучасну потужну сільськогосподарську техніку, де можна забезпечити масштабність виробництва (вирощування зернових та олійних культур, птахівництво, свинарство). Там виникають прибутки не так внаслідок підвищення продуктивності праці, скільки за рахунок масштабу виробництва. Вони можуть суттєво економити на оптових закупках всього, що необхідно для сільгоспвиробництва, та вигравати за рахунок більших варіантів реалізації своєї продукції на внутрішньому та зовнішніх ринках.

• В той же час витіснення з аграрного виробництва малих сільгосппідприємств, фермерських та домашніх господарств, попри їх формальну меншу ефективність в порівнянні з великими агрохолдингами, створює довгострокові проблеми для України.

Великі сільгосппідприємства можуть забезпечити внутрішні потреби на сільськогосподарською продукцією, але слід враховувати, що більше третини населення мешкає в сільській місцевості, ще частина мешкає в містах, але доволі пов’язана родинними зв’язками з ними.

Великим аграрним підприємствам така кількість працівників не потрібна. Втрата можливостей для самозабезпечення для жителів сільських районів створює значне додаткове безробіття, яке ще довго не буде чим зайняти.

• Більш того, вивільнення робочих рук з сільгоспвиробництва призводить до того, що замість людей, які є господарями та забезпечують себе і свої родини власною працею та, значною мірою, незалежні від держави, ми отримуємо безробітних, які розраховують лише на утриманство. В довгостроковому вимірі це вкрай негативно для розвитку країни.

• Отже, завдання уряду полягає не в протиставленні великих та малих сільгоспвиробників, не в тому, щоби створювати умови для діяльності одних чи інших, а в їх поєднанні та співіснуванні.

Для цього уряду потрібно розділити сфери діяльності великих та малих сільгоспвиробників.

• Діяльність великих сільгосппідприємств та агрохолдингів має бути переважно спрямована на експорт аграрної продукції та готових продуктів харчування.

Держава повинна сприяти розвитку логістичних потужностей, надавати підтримку в пошуках зовнішніх ринків збуту української аграрної продукції.

• В той же час потреби внутрішнього ринку мають задовольнятися переважно за рахунок малих та середніх аграрних підприємств, домогосподарств.

Для цього держава має сприяти створенню в масовому порядку обслуговуючої сільгоспкооперації, яка б об’єднувала домогосподарства та фермерів.

Закупівлі до Резервного та Аграрного фондів, місцеві потреби в аграрній продукції (освітні заклади, лікарні, військові частини) мають здійснюватися, в першу чергу, у малих та середніх сільгосппідприємств та у сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів.

Урбанізація

• Важливим та актуальним для визначення шляхів розвитку країни є питання урбанізації.

Все більше людей переїжджають з сільської місцевості та малих міст до мегаполісів. Такий процес з одного боку є об’єктивним, але з іншого – доволі негативний та відображає, що наша країна все більше стає схожою на слаборозвинуту країну «третього» світу.

Люди перебираються у великі міста тому що в них немає робити в маленьких населених пунктах, вони не бачать там можливостей для існування та свого розвитку.

При цьому великі міста стають перенаселеними, вони розростаються. Але суспільні витрати на функціонування таких міст дорожчають. Сама діяльність стає неефективною.

Люди інколи по півтори-дві години витрачають лише щоб дібратися до місця роботи, стільки ж їм потрібно щоб потім повернутися додому.

В той же час з точки зору суспільства, ефективність функціонування економіки визнається кількістю вільного часу громадян.

• Інфраструктурні витрати, пов’язані з функціонуванням великих мегаполісів, надто великі. З одного боку, це може створювати ілюзію зростання ВВП. Але з точки зору створення та використання національного доходу, це нічого не додає, навпаки, по суті, він скорочується. Тому такий розвиток країни можна вважати вкрай негативним.

• Вирішувати завдання більш збалансованого розселення громадян країни можна лише, сприяючи бізнесовій діяльності та створенню робочих місць в малих населених пунктах, активно розвиваючи сучасну систему транспортного сполучення між малими населеними пунктами та мегаполісами.

частина третя.

Питання слухачів лекторію:

1) Що може стати центрами зростання української економіки?

Відповідь

• В першу чергу – заходи з енергозбереження та стимулювання використання альтернативних джерел енергії.

Лише на тепломодернізацію житлового сектору в цінах 2009 року було потрібно до 500 млрд гривень. Зрозуміло, що в сьогоднішніх цінах – це вже рахується трильйонами гривень.

• В Україні, з Кримом та Донбасом, більше 130 тисяч багатоквартирних будинків, з яких десь 110-115 тисяч потребували тепломодернізації.

• Здійснення заходів з енергозбереження зразу дозволяє вирішувати низку завдань. Внаслідок скорочення витрат на енергоносії ми зменшуємо залежність від їх імпорту. А це сприяє збалансуванню зовнішньої торгівлі, зменшується тиск на курс гривні.

• Роботи з енергозбереження забезпечують потребу у матеріалах, які переважно виробляються в Україні. Це формує потужний попит на відповідну українську продукцію та робочу силу.

• Крім тепломодернізації багатоквартирних будинків потрібно проводити також тепломодернізацію приватного сектору, бюджетних установ, тепломереж.

• Також потребують капітальної реконструкція підприємств теплокомуненерго.

• Головне, що зараз має зробити держава та Національний банк – забезпечити податковий, бюджетний та кредитний інструментарій, який би сприяв масовому впровадженню заходів з енергозбереження та використання альтернативних джерел енергії.

• Ще одним центром росту, очевидно, буде українській військово-промисловий комплекс (ВПК).

Російська агресія змусила витрачати десятки мільярдів гривень на військову продукцію. А в нашому ВПК є перспективні розробки. Значна їх частина буде використана у протидії зовнішній агресії, але потім, цілком ймовірно, викличе зацікавленість з боку інших держав.

Це, також, стимулюватиме науково-технічну діяльність.

• Якщо говорити про те, що могло би активно розвиватися, але потребує більш активної державної підтримки, то слід казати про розвиток транспортної інфраструктури, в тому числі пов’язаної зі сприяння експорту української аграрної продукцію.

• Я би також вважав вкрай корисним максимальне сприяння використання електромобілів в Україні. Зараз – це загальносвітовий тренд. Краще, щоб ми опинилися, якщо не попереду, то хоча би не в його хвості.

• Для цього потрібно повністю відмінити мито та ПДВ на ввезення електромобілів та комплектуючих для них в Україну. Було би також доцільно дати максимальні податкові пільги для виробництва та використання електромобілів в Україні.

• Крім того слід розпочати загальнодержавну програму переходу всього міського громадського транспорту на електромобілі. Наприклад, в Китаї така програма вже реалізується повним ходом. Я вже не кажу про розвинуті країни світу.

До речі, Львівській автозавод вже почав поставляти міські електроавтобуси до Польщі.

Крім всього така політика щодо електромобілів може стимулювати наукові дослідження наших науковців в цій сфері.

• Ще одним центром зростання української економіки доцільно було б зробити легку промисловість та меблеве виробництво. Ці галузі потребують значних людських ресурсів. А тому стимулюючи їх розвиток, ми сприяємо зменшенню безробіття, забезпечуємо зростання надходжень до Пенсійного фонду.

• Для того щоб сприяти вітчизняній легкій промисловості та меблевому виробництву потрібно кардинально змінити митну та податкову політику в частині імпорту тканин.

• За найкращих умов забезпечити створення сучасного виробництва більшості видів тканин ми не зможемо протягом 10-15 років. Бо потрібні не тільки потужності, але і відповідна технологічна культура, традиції дизайну.

• Враховуючи це, доцільно було б повністю відмовитися від мита на тканини, які не виробляються в Україні.

• Крім того для підприємств легкої промисловості та меблевого виробництва, що закуповують тканини для власних потреб, було б доцільно запровадити право на випуск векселів по сплаті ПДВ (як при імпорті, так і внутрішнього) на строк до 150-180 днів.

• Витрати на тканини для легкої промисловості та меблевого виробництва (в частині м’яких меблів, матраців) – це основна стаття витрат. За рахунок такого кроку можна було б суттєво стимулювати ділову активність в цій сфері, що в свою чергу створило б конкуренцію тотальному пануванню продукцію імпортного легпрому на українському внутрішньому ринку.

• До того ж, це ліквідувало потребу в дачі хабарів на митниці при ввезенні тканин в Україну.

2) Чи варто запроваджувати продаж сільськогосподарських земель?

• Як на мене, це питання в Україні сильно міфілогізовано. Наші основні аграрні олігархи стали мільярдерами та мультимільйонерами не володіючи сільгоспземлями. Сільгоспвиробників цікавить, в першу чергу, питання права на користування землею, а не володіння. Тому укладаючи угоди оренди землі на 15-20 а то 50 років, вони цілком вирішують для себе питання захисту своїх інвестицій в них.

• Для більшості аграрних виробників більш нагальною є проблема швидкої реєстрації угод з оренди земель.

• Якщо ж ми говоримо про селян, то більшість з них цікавить підвищення плати за земельні ділянки, які вони здали в оренду, та виконання орендатором своїх зобов’язань. Селян також цікавить більш швидка процедура оформлення та реєстрації угод оренди. А продаж чи не продаж земель – питання другорядне.

• По великому рахунку значно суттєвішим є питання недопущення монополізації сільгоспвиробництва, коли селяни фактично змушені здавати землю в оренду єдиному орендатору, бо інших немає.

• Але при цьому державна політика по недопущенню монополізації сільгоспвиробництва не повинна базуватися на революційній доцільності.

Там, де угоди на оренду сільгоспземель вже укладені, до завершення їх строків неприпустимо застосовувати вимогу по обмеженню обсягів земель, що знаходяться в оренді в орендатора. Це додає непередбачуваності в діяльності сільгоспвиробників, що в свою чергу суттєво знижує їх кредитний рейтинг.

Всім дякую!